Розв’язана росіянами кривава війна, щодня забирає у України найкращих — її доньок та синів. Вийшло так, що 28 січня, у секторі почесних поховань Центрального кладовища в останню путь провели не корінного криворіжця, але позатим гідного бійця за нашу свободу, Ігоря Кондратюка. Рідним містом воїна була окупована нині ворогом Нова Каховка. За життя боєць хотів забезпечити свою сім’ю усім, а справжньою пристрастю хлопця була армія. Службу почав ще задовго до повномасштабної війни, а після 24 лютого знов мужньо став на захист країни. Серце героя зупинилося у важких боях за неприступну фортецю Бахмут 16 січня.
Народився Ігор у Новій Каховці, здобув освіту маляра-штукатура, але працював у різних професіях. Був і водієм, потім працював на посаді у підприємстві із виробництва склотари. Дуже любив подорожувати, неодноразово бував і у нашому місті. Рідні згадують Ігоря як дуже мужню, хоробру та, в той же час, чуйну і порядну людину.
Найбільшою пристрастю у житті Ігоря була саме армія. Служити чоловік почав ще вісім років тому, у 2015 році в рядах Національній гвардії. Службовцем зустрів він свою майбутню дружину, Аліну. Вона згадує: «Ігор завжди казав, що служба – то його призвання, поклик. Він дуже добре слудив та любив свою військову справу, його усі побратими дуже люблять та поважають. Вісім років — і усе своє життя він віддав Україні. Якось був час, ще до повномасштабної війни, коли я пробувала його відмовити, на що він просто відповів: «Аліно, треба!».
Ігор стояв на сторожі нашої землі ще в часи АТО та ООС. Повномасштабне вторгнення його разом із підрозділом застало також в зоні Операції Об’єнаних Сил, на лінії розмежування. Провести в останню путь побратима прийшов і Владислав з позивним «Акорд» — прбратим Ігоря. Разом вони зустріли ворога, удвох, пліч-о-пліч ночували у холодному «КАМазі» на ракетах від «Корсару». Про свого побратима Владислав каже: «З Ігорем я познайомився, як підписав контракт уже в зоні ООС у 2021. Охарактеризувати можна його як професійного військового. Він жив війною, жив армією. Вона була його, скажімо так, першою сім’єю. Завжди був радий допомогти. Скритний трішки, ми його жартома називали «людина-дрг». Побратими його поважали, слухали. Він мав авторитет, навіть у всьому батальйоні».
З початком війни Ігоря разом із рештою підрозділів перевели у Лисичанськ, а пізніше — на Херсонський напрямок. Він був серед тих, хто давав оркам жару під Сухим Ставком та Давидовим Бродом. А після звільнення Херсонщини чоловік поїхав боронити місто-фортецю Бахмут. Служив головним сержантом роти вогневої підтримки 57 бригади. У Бахмуті він ще із двома своїми побратимами, зустрів останній бій. Життя Ігоря обірвалося 16 січня.
Поховати воїна вирішили у Кривому Розі, адже саме наше місто стало прихистком для його молодої вагітної дружини та сина, які втратили через росіян люблячого чоловіка та батька.
Вічна пам’ять та слава Ігорю! Редакція «Першого міського» приносить свої щирі співчуття та слова вдячності його родині. Ми впевнені, що рідне місто Ігоря також скоро буде вільним від трикольорової чуми та пам’ятатимуть про відважного захисника по обидва береги Дніпра.
