Як розповідає «253-й Криворізький окремий штурмовий полк «Арей», Паулюс пішов воювати у 2022-му, спочатку в лавах Української добровольчої армії. З 24-го лютого почав штурмувати київські військкомати, але безрезультатно (були ж часи!)
Там потребували людей з бойовим досвідом.
А Паулюсу був лише 21 рік.
Біля військкоматів були величезні черги й навіть доводилося біля них ночувати, згадує він.
Побачив оголошення добровольців в соцмережах.
Пройшов вишкіл у навчальному центрі УДА.
Потім воював як доброволець і офіційно не належав до будь-якого підрозділу. Коли запропонували долучитися до «Арея», погодився. У вересні 2022-го прийшов у «Арей», у жовтні вже був на Херсонському напрямку.
Воював також під Гуляйпіллям, Великою Новосілкою… Через певні бюрократичні рішення потрапив до іншої військової частини, з якою зупиняв окупантів під Костянтинівкою і Торцем. На початку 2026-го повернувся до полку Арей.
– Повернувся, бо в тій частині було багато радянщини, – зізнається. – Мені не подобалися взаємини в колективі. Морально я там себе почував погано. Я був не згоден з багатьма рішеннями командування. Весь час хотів повернутися назад. Тим більше з «Арея» я пішов не добровільно, а через бюрократію. Тут до кожного ставляться як до особистості. Нема застарілого «я начальник – ти дурак».
В «Ареї» Паулюс служить командиром роти протидії екіпажам безпілотних літальних апаратів противника.
Були моменти, коли ставало лячно, навіть дуже страшно, зізнається Боєць, але це лише моменти, більшість часу «таке саме життя, тільки трохи інакше».
Лячно – це коли поруч падають 250 і 500-кілограмові авіабомби. Особливо коли вони вибухають біля виходу з підвалу й людину підкидає й контузить. Дуже лячно – поранення. Це сталося у 2023-му під час контрнаступу.
– Ми були на позиції з мінометниками, в окопі. Ще не встигли перекрити його. Потрапили під артобстріл. Один снаряд розірвався над нами в деревах. Три людини на позиції загинули. Один – важкопоранений. І я з побратимом, з яким разом літав, — легкопоранені. Я – у ліве плече, побратим – в праву руку. Кілька місяців було відчуття панічного страху, але працювати все одно треба. Здавалося, що кожен вихід ворожого снаряду – твій. Згодом це відчуття минуло. Час лікує.
Я був свідком багатьох випадків героїзму. І як поранених витягали хлопці, і як бійці йшли вперед і штурмували. Героїзм для мене – це коли людина використовує 100 або й 200 відсотків своїх можливостей. Героїзм – це будь-що, що зараз робить наша піхота, не дивлячись на кількість ворожих дронів і артилерії.
Чи є в мене ненависть до ворога? Ні. Є якась об’єктивація. Наприклад, як до кліщів. Кліщі роблять нам зло, але ж ми їх не ненавидимо. Мабуть, це зневага і байдужість. Більшість з них – раби без волі, інертна маса.
Паулюс отримав «Срібний хрест» після оборони Новосілки Донецької області. Але каже, що значно більше радіє, коли вдається звільнити якийсь український населений пункт.
Як історик за освітою, вважає, що будь-які компромісні договори з росією у майбутньому обернуться лише бідою.
– У нас є сили, є міцні люди, є великий інтелектуальний потенціал. Маємо перемагати! – упевнений він.
Юлія ЛАПОЧКІНА,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
