Як повідомляє «129-та окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ», Олександр Кодря з Криворізького району до війни 15 років пропрацював на сільськогосподарській фермі, як начальником охорони, так і на тракторах
В армії служив ще в часи радянського союзу, строкову службу проходив в Прибалтиці.
Війна застала Олександра прямо в колі сім’ї. Займаючись полюванням, та маючи досвід зі зброєю, як старші діти, так і сам, добровольцями стали на захист Батьківщини.
«За столом війна почалася, але відчував що вона буде. І з першого дня ми пішли : я і два сини. Спочатку село обороняли, а потім перевелись і пішли захищати країну в рядах ТрО».
Родом з Апостолівського району, Криворізької громади. Одружився та згодом переїхав в Нікопольський район. За час війни пройшов вже чимало: Херсонщина та Донеччина. З першого дня куди йшов підрозділ туди й він.
«У мене племінники обидва військові під Київщиною, тому ми з 2015 року відчували, що буде війна. Того дня був день народження сина «малого», тому сиділи за святковим столом, ще й сперечались тоді чи нападуть, чи ні, адже вони давно нам на горло наступають. Так близько 5-ї ранку й почалась війна для нас».
Мотивація залишатись і йти до кінця, до Перемоги, в Олександра рішуча.
«Щоб ніяка погань по нашій землі не ходила, щоб жили діти та онуки в мирі та спокої, до останнього дня буду боротися, поки не закінчиться ця клята війна. Онучки повинні на своїй землі жити й «не під ким» не ходити, тим більше під тими «не митими» ледарями. Мотивація не змінюється аби тільки здоров’я більше було, а то ці сходини мені важко даються на підйом та спуск. Заморився, але виходу іншого немає».
Не дивлячись на свої 52 роки та отриману бойову травму після Донеччини, наслідком якої став обширний інфаркт в голову та в коліні повирізали половину меніска, тепер хоч і з паличкою, але доводиться вправлятись та допомагати як може.
«В мене ліву сторону відібрало тоді, я 3 місяці в госпіталі був, тепер півтора місяця як тут, повернувся назад. До кінця, значить до кінця».
Говорячи про життя цивільних під час воєнного стану, чоловік ледве стримує образу.
«В мене так наболіло, що я можу сказати тільки емоційно: коли ідеш в госпіталь на ВЛК та дорогою бачиш здорових молодиків, які відпочивають, а потім намагаєшся довести комісії проблеми зі здоров’ям свої, відстоюєш себе це доволі болюче. Та тим молодикам далеко не до цього. Це вже їм жити з цим почуттям. У нас вже в селах людей не вистачає, залишається ще тільки забрати дружину інваліда II групи, яка вдома сама залишилась. Вона і на танку зможе. РТЦК ще досі повістки нам носять. Ми вже півтора року воюємо, а вони ще досі несуть».
Зі слів чоловіка, дружині й допомогти зараз нікому – «сама потихеньку рухається, в поміч лиш невістка і малі діти. З дорослих всі в бойових діях вже давно. Жінки «воюють» там, а ми тут».
Плани на майбутнє, після війни, теж має.
«Посидіти на рибалці чи на охоту зі зброєю сісти посидіти та й піти не стріляючи. Хочеться сісти зварити уху на березі річки, поїсти гаряченької юшечки, подивитись на воду».
Щодо очікувань від війни відповідь жорстка, по військовому.
«Хлопці рвуть землю тілами й мені здається, поки так і не вигорнемо ногами своїми окупантів з наших земель, то годі й надіятись на когось. Якби ті хлопці, що відпочивають та ховаються, встали, ми б вже за місяць закінчили війну. А поки вони п’ють пиво, то за цей час, не дай Боже, залізуть ті покидьки, і тоді вони зрозуміють…але буде вже пізно, і тоді вони можуть стати хіба що їх «холуями».
Слава Україні!
Підготувала до публікації
Юлія ЛАПОЧКІНА,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
