Фотокор ТРО ЗСУ Олег ПАЛЬЧИК представляє: Андрій «Енді». 32 роки, молодший лейтенант, в цивільному житті працював на ІнГЗК в Кривому Розі, тренером з самбо в ДЮСШ
В цивільному житті Андрій працював на Інгулецькому гірничо-збагачувальному комбінаті, починав на залізниці, а закінчував в управлінні у відділі головного енергетика провідним інженером.
Але потім бажання бути тренером пересилило і пішов навчатись на другу вищу освіту, педагогічну. Працював дитячим тренером з дзюдо та самбо, в дитячій юнацькій спортивній школі міста Кривий Ріг.
— Кожного дня думаю – коли це все закінчиться? Коли я повернусь на свою роботу і буду займатися з дітьми спортом, їздити на змагання? За ці три роки, що я займався тренерством в мене сформувався колектив з бойових хлопців. Малюки вже підросли до того віку, коли вони можуть брати участь в змаганнях. У нас за тиждень до 24 лютого були міські змагання – мої хлопці та дівчата зайняли там всі перші місця. Наша школа зайняла в загальному заліку перше місце по всім школам Кривого Рогу. Мені дуже було прикро коли почалася війна і ми не змогли продовжити йти далі.
— Планували проводити обласні змагання з боротьби, саме мої вихованці мали брати участь. Мене дружина розбудила і каже – почалось. Чуємо вибухи прильотів, неподалік є військова частина. Була розгубленість, не розуміли що робити. Хоча ми з друзями спілкувались, що напруження зростає і буде війна, але до кінця звісно не вірили.
— Перший день війни взагалі був в якоїсь прострації, а на другий ми вже зібралися, і почали планувати як будемо захищати наш мікрорайон з усіх під’їзних шляхів, хто буде будувати блокпости. Багато наших побратимів, які зараз вже в батальйоні Арей, там були. Робили коктейлі Молотова, ми їх зробили 3 000 пляшок, але так і не застосували. Було шкода викидати півтори тони коктейлів і ними ще дуже довго заправляли нашу «Ніндзю» — машину «Mitsubishi L300», хоча там була така суміш божевільна – відпрацьоване мастило, бензин, соляра. Машина досі жива, тут на передку їздить, виручає нас досі. Це особиста машина групи «Роза», тих які займалися пошуком тіл полеглих, як наших цивільних і воїнів, так і колаборантів.
— Військову справу, деякі кадрові військові виконують гірше за нас, цивільних, які прийшли просто з промисловості або з адміністрування. Не знаю чому так, але от у нас це вдається краще. Військовим я себе не бачу і не хочу ним бути. Але щось мені підказує, що можливо після війни ця вся історія для нашого підрозділу не скінчиться, і ми продовжимо цим кулаком і далі бути в цій військовій частині.
— Коли ще був цивільним, я думав про те, нащо вони на нас напали. Можливо вони заздрять тому, як ми живемо у вільній країні, і хочуть, щоб ми жили так як і вони «під царьом», ходили там чолом били, деградували та ходили на вулицю в туалет виносили відра. Історія показує що вони постійно нападають. Зараз я про це зовсім не думаю, і навіть не думаю коли там війна закінчиться. Зараз більше думаємо як зберегти життя нашим хлопцям.
— Наступ, якийсь зараз відбувається, показує те, що загарбники б’ються до кінця. Вони не встають і не виходять. Вони досі нічого не зрозуміли й не зрозуміють. Я не знаю що їх мотивує залишатися там, в тому бліндажу, або в тій старій розбитій хатинці та відбиватись до останнього патрону. Ну заради чого? Але ж вони як леви б’ються. Вже немає тих чмобиків і всяких інших дурників.
— Зараз навпроти нас стоять десантники – вони грамотно працюють, вони дуже грамотно працюють, їх не видно зовсім. 24/7 літають наші «пташки», але ми їх погано бачимо. І ми не можемо їх уразити, вони там вже рік, вони знають кожне дерево, кожну хату, кожен перехід від хати до хати. Вони наладили там собі маршрути відходу, і все в них сплановано. Я думаю, що перемога буде обов’язково за нами, але лише якщо ми їх виб’ємо і не будемо розраховувати на те, що вони підуть.
Олег ПАЛЬЧИК,
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
Фото – Олег ПАЛЬЧИК
