«Військова частина 3011 Національної гвардії України» розповідає історію криворізьких братів-нацгвардійців, які разом боронять країну — Війна одна на двох
З різницею у віці у сім років вони дружні з дитинства: старший брат був опорою молодшого, а молодший пишався і цінував брата. Згодом, коли хлопці одружилися, стали дружити сім’ями.
На початку повномасштабного вторгнення обидва брати, до війни цивільні робітники, почали службу в різних підрозділах Національної гвардії України.
Молодший Олександр воював на запорізькому напрямку у підрозділі розвідки, старший Сергій на Донеччині стояв в обороні. Згодом, коли вже мали великий бойовий досвід і по кілька контузій, вони волею долі опинилися в одному підрозділі та на одному полі бою, тільки на різних позиціях.
Сергій згадує, що противник спершу обстрілював його квадрат, потім – Олександра: «Я знав, що зараз брат під щільним вогнем, переживав, був у внутрішній напрузі. Потім чую короткі перемовини по рації, його голос. фух, слава богу, живий!»
Олександр згадує: «Я знав, коли черга брата виходити на позиції, знав, що на хлопців чекає пекло. І я молився, щоб зайшли хлопці нормально, щоб в окопі оминула ворожа куля і щоб повернулися живими».
Найтяжчим для Сергія був день, коли їх заміняти на позиції вирушив підрозділ, який потрапив під ворожий обстріл і зазнав втрат. Відтак довелося залишитись на позиціях ще невизначений час:
«Оскільки телефони ми залишили на пункті дислокації, я переживав за дружину, за брата, що вони будуть сильно хвилюватися, не знаючи, що зі мною. Наші дружини обов’язково будуть содзвнюватися, нервувати. Оце було найтяжче – знати, що рідні у розпачі».
Обстріл з 2-х ворожих танків, коли, як говорить Олександр, їх з побратимом «розбирали», завершився для бійця серйозною акубаротравмою. Він говорить, що ворог не жалів боєприпасів з важкої техніки навіть на двох людей. КАБи скидали без розбору на майже знищені посадки, а дрони кружляли «як мухи».
Те, що обидва брати залишились живими після важких боїв, вони пояснюють і удачею, і вмінням приймати вірні й вчасні рішення.
«Не можна недооцінювати ворога, він швидко вчиться. Ти маєш бути на три кроки попереду нього, міркувати, як правильно зробити, щоб ти й твої побратими зайшли, виконали завдання і пішли з позицій живими. Якщо ж, не дай Боже, трапляються втрати чи поранення — ніколи не залишати своїх. Так ми робили завжди, колись навіть при щільному мінометному вогні».
І Сергій, і Олександр під час війни знайшли багато друзів. На жаль, деяких з них втратили. Обидва бійці мають проблеми зі здоров’ям, але зізнаються, що найтяжчий – душевний біль: «Полеглі побратими інколи сняться нам. Цей біль не пройде, просто притупиться. Ти просто вчишся з ним жити, і намагаєшся жити повноцінно».
Завдяки багаторічному, по крові й по духу, перевіреному випробуваннями братерству, Сергій та Олександр сьогодні є міцним, як ніколи, тандемом. Кожен знає, про що думає брат, що в нього на душі.
А ще допомагають родини: «Наші родини – це не просто надійний тил. Це відчуття дому, спокій і радість. Задля них ми продовжуємо жити й боротись».
Юлія ЛАПОЧКІНА,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
