Військова частина 3011 Національної гвардії України продовжує розповіді про героїчних бійців.«Я маю бути прикладом справжнього чоловіка для своїх синів»: криворізький нацгвардієць на псевдо Інгулець розповів про вихід з оточення та полонених росіян на Донеччині
Нацгвардійцю Сергію на псевдо Інгулець 40 років і більшу половину свого життя років він присвятив улюбленій роботі – працював машиністом екскаватора на одному з промислових підприємств Кривого Рогу.
Повномасштабне вторгнення кардинально змінило його життя, як і життя мільйонів українців – чоловік доєднався до війська та став на захист своєї країни.
«В мене була бронь на роботі, але пішов на службу, тому що у мене ростуть два сини. 24 лютого у моєї дитини день народження, ми планували поїхати відпочити сім’єю, вже мали путівки в Трускавець. Жінка казала – ти в армії не служив, телефонувала до військкомату аби мене не брали. До того ж і батько був паралізований. Але всіма правдами й неправдами мені вдалося мобілізуватися і 3 березня 2022 року я потрапив до 21-ї бригади Нацгвардії», — згадує Інгулець.
Чоловік розпочав службу в одному з підрозділів з охорони та оборони важливих державних об’єктів, а восени 2024 року виїхав на ротацію на Донеччину. Тримав оборону на Времівському напрямку в районі населеного пункту Велика Новосілка.
«Ротний спитав – «Поїдеш на Урожайне?» Я відповів – звичайно. Ніколи не відмовлявся від будь-яких завдань. Мої побратими брали участь в боях, отримували поранення, а я не та людина, яка буде ховатися», — говорить нацгвардієць.
Перед ротацією Сергій пройшов бойове злагодження та разом з підрозділом вирушив в сектор.
«Ми вийшли на позиції на три дні спочатку. Обстріли постійні, фугаси «летіли», голову підняти не могли. А на відстані метрів 70 від нас вже були російські війська. На мою другу зміну, коли ми намагалися пройти на позиції, одного з побратимів було поранено скидом з дрона. Їх було так багато, що здавалося ніби над головою рій бджіл. Вони курсували постійно – робили так звану «карусель», безперервно намагалися нас уразити. Але ми навчилися ухилятися від скидів так, щоб мінімізувати ризик важких поранень», — розповідає чоловік.
Разом із пораненим бійцем група Інгульця відійшла на одну із позицій та майже всю ніч чекала поки обстріли стихнуть. Після декількох спроб група дісталася визначених точок. Сергій пригадує – по ньому ворог зробив п’ять скидів, але він вцілів.
«Ворог підходив, ми з побратимами із сусідніх позицій опинилися в оточенні. Я допомагав хлопцям, вивів їх до нас. Майже всю ніч була перестрілка. Під ранок помітили якийсь рух та почули розмови — росіяни були вже на сусідній позиції, це метрів 50. Ми відійшли до суміжників, нас вже зібралося вісім чоловік. Отримали команду відходити. Відстрелювалися, потім по нас жорстко працював міномет. План відходу у нас був – перед тим як йти на позиції нам чітко показали якою дорогою рухатися. Пройшли вздовж річки до містка, але він був розбитий. Довелося переходити через воду. Ніч, темно, по груди у воді, ноги грузнуть у «муляці», бо на тобі все екіпірування, зброя. На іншому березі на нас чекав провідник, який допомагав вибратися. На жаль, під час відходу ми втратили побратима. Був скид із дрона і він отримав три важкі осколкові поранення», — згадує Сергій.
Невдовзі підрозділ Сергія був направлений на Запорізький напрямок. У підпорядкуванні іншої частини він пройшов бойове злагодження та виконував завдання спочатку на одному з опорних пунктів на другій, а потім на першій лінії напрямку.
Після Запоріжжя підрозділ виїхав на Покровський напрямок. Там знову пройшов підготовку та виконував бойові завдання.
«Нашим завданням було прикривати мінометний підрозділ. Десь на четвертий день як ми заступили випав сніг і вперше я не був йому радий, ми могли залишитися без «очей». Мені зателефонував командир та поставив завдання забрати «пташку», що впала. Каже – Сєрий, я тебе знаю, ти впораєшся. Розповів куди саме потрібно добратися. Я сходив, забрав та повернувся на місце. Через деякий час знову ставлять завдання – тією ж дорогою потрібно добратися до суміжників та передати заряджені акумулятори. Маршрут знаю, взяв воду, їжу, «акуми» та пішов. Дійшовши до визначеного повороту побачив першу хату, заглянув у двір та побачив сліди на снігу – значить, там хтось є. Крикнув – «Мужики, вам посилка?». У відповідь почув – ні, далі. Чоловік був у мультикамі, я не звернув уваги. У наступний двір – там наші, кажуть, ще далі. Дістався куди треба, передав усе та й повертаюся назад своїми ж слідами. Коли я вже доходив до першої хати, почув «Стоять!» Кажу – я ж тільки що у тебе був (думав, що це суміжний підрозділ). Побачив двох, один був у чорній формі, другий в мультикамі та з бородою. Тоді я зрозумів, що це росіяни. Забрали зброю, зняли бронежилет. Почав їм говорити – мою відсутність скоро помітять. Я вибіг в одній флісці, добре, що не брав з собою ні цигарок, ні рації, ні телефону. Один пакет з акумуляторами. Кажу: мене скоро почнуть шукати, вам все одно буде кінець», — розповідає Інгулець.
«Почав з ними балакати без зупину, питав для чого вони взагалі мене зупинили. Доводив, що мене краще пустити. Звісно, вони боялися що я одразу здам їх позицію, але все ж наважилися мене відпустити, щоб я приніс їм води та сигарети. Спочатку не хотіли віддавати зброю, але погодилися зі мною – якщо я повернуся без автомата запитань буде ще більше. Один з них відстібнув магазин, розрядив автомат та віддав. Щойно я вийшов за ворота, одразу побіг до своїх. Доповів командиру, дав координати і їх всю ніч накривали з усього. Потім туди вийшли хлопці на зачистку, взяли трьох осіб у полон. Коли група повернулася, я вийшов подивитися, а це були зовсім не ті росіяни, яких я бачив», — згадує Сергій.
Як виявилося, під час одного з невдалих штурмів техніку росіян розбили, а особовий склад ворога «розсипався», а потім зібрався у дві невеликі групи та заховався у найближчому укритті – у підвалах на сусідніх розбитих обійстях. Уся провізія, яку вони мали з собою закінчилася.
«Після цього хлопці знову вийшли на зачистку та вже натрапили на ту групу, до якої попав я. Двоє здалося в полон, інших було ліквідовано. Одному з полонених було лише 19 років, родом з Санкт-Петербурга. Він тільки підписав контракт та це був його перший виїзд. Другий мав проходити ВЛК, сів в автобус, а привезли його на Покровський напрямок. Вважай, ВЛК пройшов (сміється, — ред.)», — говорить гвардієць.
Наразі нацгвардієць проходить лікування після отриманих поранень та планує повернутися у стрій. Найбільшою своєю мотивацією називає сім’ю.
«Коли я був на позиціях моя пташечка за мене дуже переживала. Моя дружина – моя пташечка. Завжди була на зв’язку з моїм командиром, я передавав через нього що зі мною все добре. Ростуть мої діти, сини – я маю бути для них прикладом справжнього чоловіка», — підкреслює Сергій.
Юлія ЛАПОЧКІНА,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
