Як розповідає в Кривому Розі «Військова частина 3011 Національної гвардії України», нацгвардієць Микита із позивним Кабанчик ще до початку великої війни «штурмував» військкомат
За плечима — електромонтаж, строкова служба і звичайне життя. Попереду — окопи Донеччини, нічні штурми, порятунок поранених і командирські рішення в темряві під вогнем. Він пройшов усе — від першого пострілу до командування відділенням, і твердо знає головне: «Ніхто не хоче в піхоту. А ми мусимо стояти».
З початком служби Микита у складі свого підрозділу виконував завдання на об’єктах, потім — на Херсонщині, а у 2024-му з ротацією опинився на Донеччині — поблизу села Урожайне.
«Спочатку звичайна задача – це держать окопну лінію. Я перший раз йшов і для мене це було щось на кшталт гри. Ми заходили на позиції в пішому порядку і дистанція варіювалася від 2 до 5 км. Набрав речей, бо поки не сходиш один раз, то сам не розумієш що тобі треба. Виходили по «сіряку». Не розумів до останнього чому ми не розмовляємо, швидко йдемо. Грав адреналін. І сталося те, чого я боявся найбільше – на другу добу на позицію прилітає дрон і ранить двох моїх побратимів», — розповідає Микита.
Він швидко влився в ритм бойових чергувань. Вночі — спостереження, вдень — тиша і очікування. Перший ворожий штурм відбивали у повній темряві. Допоміг досвідчений боєць з позивним Шарік, який швидко зорієнтував побратимів.
«Вдень ми старалися не рухатися, а от вночі потрібно було бути дуже пильним, щоб не пропустити противника. О четвертій ранку по рації передали, що лізуть…З нами був досвідчений вже боєць на псевдо Шарік, він нас взбодрив, розтормошив, давав чіткі вказівки і ми вже розуміли що кому треба робити. Адреналіна було! Ну просто неймовірно. Це був не найсерйозніший штурм, противника було до 20 осіб. Але ось ця перестрілка в темряві, нічого не видно, я працюю на кулеметі, вистріляв за раз патронів триста. Я був задоволений. Ми справилися», — говорить Микита.
Згодом Кабанчик вже прикривав піхоту з АГС, відчувши на собі, що таке атаки fpv-дронів.
«Найбільше стаждали від fpv. РСЗО, міномет, КАБи – таке, 50/50, повезе – не повезе. Попадуть – не попадуть. А от дрони тебе бачать», — розповідає військовий.
Після ротації Микита отримав звання сержанта та став командиром відділення. Восени минулого року він знову поїхав на ротацію. Підрозділ батальйонної групи тримав оборону в районі населеного пункту Велика Новосілка, коли ворожі сили намагалися продавити позиції біля Золотої Ниви.
«Противник сунувся, і нам треба було заїхати на одну із позицій, в цей «двіж», поміняти поранених. А вони вже в напівоточенні, біля самої дороги. Від точки, де ми погрузили поранених до позиції метрів 200, ворог – на відстані 400-500 м. І в цей час побратим, Олександр, питає мене – як там пінгвіни з «Мадагаскару» казали? «Ковальскі, які у нас шанси? 95% що загинемо, а інші 5 – шана, слава та повага». І це нас підбадьорило», — згадує Кабанчик. Пізніше надійшла команда робити переміщення тієї ж ночі.
«Тоді не було на небі жодної зорі, місяць не світив, повна темрява. Вибір був йти через поле або через посадку. Поки міняли позиції настав ранок. Були там разом із суміжниками з Полтави. Потроху почали підходити люди і в якийсь момент нас було вже дев’ятеро, потім – 13. А згодом артилерією противник розбирав нашу лежанку», — розповідає військовий.
«Виходили вже звідти кількома партіями та різними маршрутами, так було більше шансів вижити. Далі на нас чекала переправа через невелику річку, глибиною до двох метрів. Дерев’яний мостик через неї був перебитий, тому пішли вплав. Увесь цей шлях нас вела наша «пташка». На іншій стороні вже чекав провідник. Це було вже 3 грудня», — згадує Микита.
«Найважливіша задача, і зі мною погодяться усі, це у піхоти. Тому що піхота стримує. Штурмові підрозділи зайшли, відпрацювали, вийшли. А замість них стають ряди піхоти, які обкопуються, стримують, відбиваються. Це найважливіша робота. Ніхто не хоче йти в піхоту. Я знаю, що це просто треба. І все. Нам треба стояти», — відкреслює Кабанчик.
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
