Як повідомляє «Військова частина 3011 Національної гвардії України», криворізький нацгвардієць Юрій про відбиття атак противника та умови на полі бою — ворожі штурми та тисячі смертоносних осколків
Його бойова історія почалася ще у 2015 році: тоді у лавах Національної гвардії України Юрій воював на Донецькому напрямку, під Попасною.
Говорить, що зараз більші ураження піхоти через дрони, аніж десять років тому: «Дрони приносять тобі вибухівку, як то кажуть, під двері. Тоді, десять років тому, в тебе був окоп і ти захищений. А зараз і окопи не дуже рятують».
Після участі у бойових діях у 2015-2016 роках чоловік працював за спеціальністю газозварювальника вахтовим методом на промислових підприємствах. Перед початком повномасштабної війни якраз планував повертатися на вахту.
Оскільки він брав участь в АТО і знаходився у резерві, подзвонили з військкомату для прибуття на пункт збору. «Тоді були величезні черги до військкомату, не було де стати чи присісти. Оскільки я вже служив в НГУ, то прийшов сюди знову», — згадує боєць.
Спочатку Юрія залучили охороняти важливі об’єкти, але вже влітку 2022 року він виявив бажання виїхати на деокупацію Херсонської області. «На Херсонському напрямку ми несли службу на блокпостах: пильнували, щоб не було ДРГ, щоб по дорозі не їздив ворог.
Тоді він відступав під натиском наших сил. Під Великою Олександрівкою ворог здійснив спробу прорватись, але атаку відбили, розбили його на дорозі. Люди раділи, що росіяни пішли, бо при них там було абсолютне свавілля. Зокрема, місцеві розповідали, що під час окупації ворог забирав у них автомобілі. А якщо машина була не на ходу або не заводилася, вони її розстрілювали».
Після кількох ротацій на південь, Юрій згодом поїхав на схід.
І знову життєві дороги привели його на Донеччину.
«Після бойового злагодження ми виїхали на фронт. Чим ближче до нього, тим більше територія понівечена, чутно вибухи. Під час виїзду не було ніяких думок, про ризики якось не замислювався. Виїжджаємо на позиції. Несемося на великій швидкості по розбитій дорозі. Ніякого світла фар: на машині встановлено прилади нічного бачення. Швидко вигружаємося, щоб дрон не «запас» машину, хватаємо все на себе і потихеньку рухаємось до окопів. Вдень там ніхто не ходить, тільки вночі або «по сіряку». Робити глибші окопи складно: тільки ти з’являєшся на поверхні, до тебе одразу прилітає дрон. І тут дуже потрібен РЕБ. Наший РЕБ дав нам п’ять днів, щоб привести до ладу позиції».
Одного разу група Юрія вийшла на позиції та на другий день почався ворожий штурм.
«Спершу накрили нас градами, далі артилерія, міномети — летіло все. Був дощ з осколків. Ми ховалися у льожці, це такий міні-бліндажик. Ми почекали, коли осколковий дощ вщухне. Я хлопцям своїм сказав: готуємось до штурму. Я був старшим на позиції, налаштував так, щоб одні стріляли, інші підносили боєприпаси, а треті щоб заряджали це все. Земля димить, все димить, нічого не видно — мабуть, димові шашки ще покидали, на 20 метрів не було видно нічого. Нас «вів» наш дрон, передавали нам по рації, де бігає ворожа піхота. І скеровували нас, де відбивати. Коли ми вилазили з льожки, був обстріл з танків. Але в нас була така позиція по ландшафту вища, що він не міг у нас влучити. Хтось з наших підбив танк, він горів, але продовжував їхати на наші позиції. Екіпаж танку згодом втік у посадку. І наш боєць, молодий хлопець 22 роки — Василь, якого я поставив за кулемет, їх знищив у тій посадці. Ворожа піхота вся потікала, там був хаос. Штурм захлинувся, противник втік та поховався. Тривав цей штурм десь годину».
Невдовзі позицію Юрія та його побратимів почали активно переслідувати дрони зі скидами та дрони-камікадзе. Під час атаки Юрій отримав поранення.
«Хлопці встигли відійти, а я на якусь мить опинився у відкритому окопі. На мене летів дрон. Спочатку я стріляв в нього прицільним вогнем, але влучити в нього з автомата дуже складно, практично неможливо. Тому що дуже мала ціль. Коли він був від мене в метрах двох, я почав тікати і він таки настиг мене в окопі. Скоріш за все це був камікадзе. Мені прилітило по обличчю, розірвалося справа на бруствері. Я впав на коліна, зняв каску і провів, так би мовити, самодіагностику: не можу дихати, чути чи бачити. Я нічого не бачив, було пошкоджено очі. Але я міг пересуватися. Оскільки я знав, де знаходився в окопі, повернувся і навпомацки рушив до хлопців. Гукнув їх, вони мені допомогли спуститись в льожку. І там мені надали першу допомогу. Потім ми пішли на точку евакуації. Тримаючи за руку, побратим повів мене крізь вогонь. Робили зупинки в інших позиціях під час активних фаз обстрілів. Повзком під снайпером виходили. І через три позиції ми таки дісталися точки евакуації. Болю я не відчував, все притуплене абсолютно, ти не відчуваєш нічого – ні болі, ні поранення».
Юрій не приховує втоми від війни: даються взнаки наслідки термічно-вибухової травми обличчя, особливо очей, та акубаротравми. Але тримає стрій, сумлінно виконує свої обов’язки, голосом бадьорий, жартує, посміхається.
Не падає духом, як і годиться професійному українському військовому.
Юлія ЛАПОЧКІНА,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
