Учитель у цивільному житті в Криворізькому районі, а тепер військовослужбовець Олексій Герасимчук вважає, що менш спокійно почувався, якби сидів вдома з 2022 року». Поспілкувалась з Героєм журналіст «Домашки» Наталі ШИШКА
До повномасштабного вторгнення Олексій Герасимчук працював у Красівській школі Криворізького району учителем біології, хімії та навчальної дисципліни «Захист Вітчизни». Майже 20 років свого життя віддав освіті. І ось уже понад три роки він військовослужбовець, який під час свого перебування у Кривому Розі на лікуванні дав це інтерв’ю, так би мовити, між крапельницями.
— ЯК УЧИТЕЛЬ ОЛЕКСІЙ ГЕРАСИМЧУК СТАВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЕМ?
— Коли викладаєш військову підготовку і розказуєш дітям, що треба захищати Батьківщину, а коли починається війна, сидиш у кабінеті і розказуєш далі, то це якось негарно. Що буде повномасштабне вторгнення, я здогадувався з осені, продумував різні сценарії. У тому числі, якщо треба буде, іти в Збройні Сили. А коли це сталося, зранку з’їздив закрив дачу на ставні, бо це як би резервне житло на випадок чого, і звідти вже поїхав у військкомат.
— ПРЯМО У ПЕРШИЙ ДЕНЬ? І ЗРАЗУ ВЗЯЛИ?
— Так, у перший. Взяли в роту охорони військкомату. Але через 4 дні, коли окупанти рушили на Кривий Ріг, тих, хто був без бойового досвіду і взагалі без базової військової підготовки, розігнали по домівках. Тому що, сказали, очікуємо міських боїв.
В мене ж не було ніякої військової підготовки, і строкову я не служив.
Після того, як мене кишнули, я ще встиг прилаштуватись у війська, які мали охороняти мости. Але і друга спроба виявилась невдалою, мене зняли прямо з автобуса: «Герасимчук, куди ти їдеш зі своїми діагнозами?»
Третьою спробою була вже тероборона. Ми зразу не зовсім розуміли, що це таке, як це буде, чи це вважається ЗСУ, чи не вважається, ніхто не знав, чи буде за це взагалі зарплата, чи будемо ми на забезпеченні чи не будемо. В усякому разі, мене взяли, бо в мене були «корочки» про закінчення курсів з тактичної медицини, я ж воєнку читав. Тож мене взяли бойовим медиком. Це вже було 14 березня 2022 року.
— А СЬОГОДНІ У НАС УЖЕ 19 ВЕРЕСНЯ 2025 РОКУ. НАВІТЬ ДЛЯ МИРНОГО ЖИТТЯ СУТТЄВИЙ ВІДРІЗОК ЧАСУ. А ДЛЯ ВІЙНИ… ЯКИМ БУВ ШЛЯХ?
— Три з половиною роки. Скажу так, порівнюючи з багатьма іншими частинами, шлях був ще божеським, терпимим. В порівнянні з тими самими 60-кою, 128-ою, де бойовий склад мінявся, мабуть, по декілька разів, хлопці там у страшних боях бували, то мені, скажу чесно, везло. В тому плані, що кинули нас на штурмові дії, вони йшли не найкращим чином, але в один гарний день кацапи відступили без бою, звільнили Архангельське.
Деякий час нам дають відпочити, а потім у листопаді перекидають на Давидів Брід, о 6-ій ранку на штурм. Ми приготувалися, чекаємо наказу, а потім нам по радєйці передають, щоб розслабились та заходили в села з гордо піднятою головою і автоматами за спиною. Кацапи вночі вийшли із сіл. Це наші населені пункти тут, під Криворіжжям, — Безводне, Іщенко, Садок, Борозенське.
— ТИ Ж НЕ ВЕСЬ ЧАС ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ЗАЛИШАВСЯ ВІЙСЬКОВИМ МЕДИКОМ?
— Ні. Стало важко не лише тягати людей, а навіть вдягнути бронік з рюкзаком. Зірвав спину. Підняти 20 кілограмів стало проблемою. Коли тиск був 280, комбат сказав, що направлення даємо тільки в реанімацію і в морг, а поки ходиш, то ходи. Тобто, відмовив у лікуванні.
Згідно з законами, які діяли на той час, я міг списатись. Уже подав рапорт, а тут мені подзвонив Юра (Милобог — Авт.): переходь до нас, нам треба людина грамотна, яка дружить з комп’ютером, з технікою.
В управлінні роти безпілотних авіаційних комплексів «Люфтваффе» я став вести всі адміністративні справи. Тоді це була рота 129-ої бригади, а через рік це вже був батальйон ЗСУ.
— ОТЖЕ, НА СЬОГОДНІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ ОЛЕКСІЙ ГЕРАСИМЧУК — ХТО?
— Технік роти безпілотних авіаційних комплексів. Моя задача забезпечити, щоб хлопці тільки прийшли, отримали літаки і полетіли. Все, що стосується зброї, зв’язку і авіації.
— ЯКЩО ТОБІ ЗА СТАНОМ ЗДОРОВ”Я БУЛО ВАЖКО В ПІХОТІ, ТО ЦЮ РОБОТУ НЕ ЗМОЖЕ ВИКОНУВАТИ ТОЙ, ХТО НЕ ВОЛОДІЄ КОМП”ЮТЕРОМ, ТАК?
— Так. Я вам скажу, зараз реально проблема — дуже мало грамотних людей. Мої брати були мобілізовані, так розповідали, що коли в учебку приїжджали покупці, то в першу чергу питали не гранатометників чи піхотинців, а людину, яка добре володіє комп’ютером, працює з певними програмами.
З такими людьми велика проблема, це ті, хто має можливість отримати відстрочку, або ті, хто знайшов шлях втекти за кордон, або ті, таких я теж знаю, хто вже три з половиною роки сидить дома і виходить палити на балкон на своїх чотирьох, щоб бути непоміченим.
— ЯКЕ ТВОЄ СТАВЛЕННЯ ДО ТАКИХ?
— Звісно, негативне. Я розумію, що зараз існує оцей конфлікт: суспільство — ТЦК. Я його передбачав. Спочатку в ТЦК працювали люди, в яких у військовому квитку було написано «діловод», які вміють спілкуватися, інтелігентні, часто з освітою психолога. В перший рік війни, коли почали розносити повістки, бидло, а його у нас достатньо, вважало великим шиком записати відео, як вони цих хлопчиків інтелігентних посилають далеко і прямо.
Почали говорити, що в ТЦК мають бути нормальні хлопці, які пройшли бої і поранення. От тоді я сміявся: от же ж прийдуть нормальні хлопці, які пройшли бої, поранення, попробуєте ви їм порозказувати і послати їх. Я сам, якщо треба буде, потім в тюрмі їх провідуватиму, передачки носитиму цим ТЦКашникам. Хоча не можу сказати, що підтримую повністю усі дії працівників ТЦК.
— МИ ГОВОРИМО З ТОБОЮ В ТОЙ ЧАС, КОЛИ ТИ ПЕРЕБУВАЄШ У КРИВОМУ РОЗІ НА ЛІКУВАННІ, МАЄШ СЕРЙОЗНІ ПРОБЛЕМИ ЗІ ЗДОРОВ”ЯМ. МІГ БИ ЗАРАЗ СПИСАТИСЯ?
— Ні, за новими законами уже, мабуть, ні. Нові закони у нас набагато цікавіші: зараз треба ледве не померти. Мого брата двоюрідного було поранено, він переніс величезну кількість операцій, і його все одно не списали. Останні кілька операцій йому робили вже без наркозу, бо вже не можна було, — просто зв’язували.
— ПЕРЕФОРМУЛЮЮ: ЯКБИ ТИ МАВ МОЖЛИВІСТЬ СПИСАТИСЯ ЗАРАЗ, ТИ Б НЕЮ СКОРИСТАВСЯ?
— Якщо я зараз піду, на моє місце треба буде шукати іншу людину, а я вже маю купу навичок. Перший рік були питання, багато незрозумілостей, а зараз вже розумію багато механізмів, процедур, протоколів.
З інших рот мене багато разів просили перейти до них. Просили в інші служби перейти. Значить, якась користь є від мене. Тим більше, я на початку війни знав, що у мене проблеми зі здоров’ям, тому налаштований був так, що якщо треба буде, картоплю чиститиму. Але зміг півтора роки прослужити в піхоті.
— ЗАРАЗ БАГАТО ГОВОРЯТЬ І ПИШУТЬ ПРО ТЕ, ЩО ХАРАКТЕР ВІЙНИ ДУЖЕ ЗМІНИВСЯ ПОРІВНЯНО З ЇЇ ПОЧАТКОМ. ЯКЕ ТВОЄ ОСОБИСТЕ БАЧЕННЯ?
— Так, зараз переважно війна безпілотників. Та війна, яка була в 2022-му, то ще іграшки порівняно з тим, що зараз. Коли бійці сидять у своїх окремих норках і не можуть вийти через роботу дронів, які всюди-всюди-всюди, і вдень, і вночі. Зараз десь укритися від дрона дуже важко.
— ТОБТО, ВСІ ЯК НА ДОЛОНІ?
— Так. Якщо ми в 2022 році йшли на штурм, а у них один-єдиний «Орлан» літав, так, хороший безпілотник, але він один не міг за всім устежити там, де близько десяти рот ішло на штурм. А зараз я навіть не уявляю, тільки розумію, що тепер зовсім-зовсім інше. Якби ми пішли з такою тактикою, як ішли тоді, з нашої роти всі живими вернулись, то зараз би 80 або 90% не повернулися.
— ВІЙНА СТАЛА БІЛЬШ ТЕХНОЛОГІЧНОЮ?
— Так. Але є й інші нюанси. З одного боку, в 2022 році контингент був набагато кращий, переважно ідейні, добровольці. Не було ще бусифікованих, запхнутих силою. З іншого боку, не знаю, захочете ви подавати це в газеті чи ні, тоді і з нашого боку були «м’ясні» штурми.
На Архангельське нас ішло близько 10 рот. На штурм. Близько тисячі людей по відкритій місцевості, майже без підтримки, ну, була підтримка бронетехніки, але вона не йшла з нами, а стояла позаду. Тоді ще світ не забезпечував нас, ми ще тримались в основному на залишках старої радянської техніки. Тому її сильно-сильно берегли, значно більше, ніж людей. На жаль, в ті роки і поклали багато, якраз отаких вмотивованих, активних, з позицією.
— СТРАХ ЗА СВОЄ ЖИТТЯ Є І ТУТ У НАС, У ЦИВІЛЬНИХ. А У ТЕБЕ ТАМ?
— От якраз там чомусь ні. Я йшов до війська без якоїсь військової спеціальності, але морально готовим. А коли дійсно боявся за своє життя, так це коли нас на початку війни поселили батальйоном у пів тисячі чоловік усіх разом, в одному приміщенні. При цьому дізнаєшся: туди прилетіло, накрило 300-400 чоловік, туди… А нас там було, один на одному.
— ЩОДО ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: ЧИ ДОСТАТНЬО Є БПЛА?
— Є. Ви знаєте, який зараз принцип? Це офіційно-жартівлива назва, це не я матюкатися буду: Є-бальна система. Є-бали, які нараховуються за кожен збитий чи знищений бліндаж, танк, гармату. І в залежності від місця в рейтингу іде постачання підрозділу. Чим ефективніше працює підрозділ, чим більше у нього Є-балів, тим краще у нього постачання.
А якщо говорити про оснащення, то на початку повномасштабного вторгнення були броніки 15-кілограмові, перед виходом пів роти вишиковувалось, знімало штани — доводилось їм колоти диклофенак, бо у всіх спини були зірвані. Зараз уже можна взяти собі бронік 6 -7 кг, і це вже не через закупку. І так все. Я зараз трішки дивуюсь, коли просять допомогу на бронік і каску, бо чоловіка мобілізували. Я був у трьох частинах, але я не бачив останнім часом проблем з броніками та касками.
— ЗА ТВОЇМИ ОСОБИСТИМИ ВІДЧУТТЯМИ: ЦЕ ЩЕ НАДОВГО — ВІЙНА?
— Чесно кажучи, я боюсь її різкого завершення. Тут питання має стояти не про те, наскільки швидко, а наскільки якісно. Тобто, можна зараз отримати перемир’я, росія, у якої вся економіка поставлена на воєнні рейки, піднакопичить сили. Україна живе переважно за рахунок допомоги інших держав, відповідно, перемир’я — привід зменшити фінансування і допомогу зброєю: мовляв, війни вже немає.
Війну треба не зупинити, а завершити.
І завершити так, щоб не було у росії бажання її відновити. Це думки диванного експерта, адже я сержант Збройних Сил. Я не вважаю, що якщо ЗСУшник, то вже експерт з тактики, стратегії, з усього.
— ЯКИМ Є МОРАЛЬНИЙ ДУХ ВІЙСЬКА ТАМ, ДЕ ТИ ЗАРАЗ, НА ТВІЙ ПОГЛЯД?
— У нашому батальйоні нормальний. З поганого, то помилкою, вважаю, є те, і влада сама себе цим загнала в пастку, що не урегульоване питання демобілізації. Скажімо, мав би бути варіант: людина три роки відвоювала на нулі, потім вона має право хоча б на рік повернутись додому. Це не висмикнуло б одразу сотні тисяч людей, таких не так багато.
Але відсутність оцієї якоїсь точки гнітить. Ну дайте якесь світло в кінці тунелю. Його немає. І це дуже сильно морально зламало людей. «А нас що, програли в карти?»
Хоча я знаю багатьох, хто хотів піти, а коли у них виникли обставини, які дають таке право, вони залишились.
Я ж теж на момент, коли мав можливість піти, вирішив служити далі. І так багато хто. Інші ж повертаються до цивільного життя, а через деякий час знову ідуть на війну. Думаю, в рази було б менше СЗЧшників, якби було оте світло в кінці тунелю.
— ЩО МОЖЕШ СКАЗАТИ ПРО КОНТАКТИ З ЦИВІЛЬНИМ НАСЕЛЕННЯМ ТАМ, ДЕ ДОВЕЛОСЬ БАЗУВАТИСЬ В РІЗНИЙ ЧАС?
— Спочатку це був тут Широківський район, потім Херсонщина, настрої більш-менш проукраїнські. На Херсонщині були ображені за те, що їх просто кинули. Казали: ми в перший день війни вивозили родичів на Кривий Ріг, а самі вертались додому, бо тут господарство, тут все. До Кривого Рогу не було жодного блок-поста, Херсонську область ніхто навіть не пробував обороняти. Тільки перед Шестернею зустріли перший блок-пост.
Донецька область — зрозуміло. Люди косо дивились, але я не скажу, що вони були проти ЗСУ. Вони на ЗСУ заробляли — контрабанда, алкоголь, купи-продай, все завозилось із Дніпропетровської області, і чим ближче до лінії фронту, тим дорожче, за 5 км від лінії фронту пляшка пепсі коштувала 200-300 грн. Друг зайшов купити тапочки гумові для бані, так для місцевих 140 грн, а для нього 250. І квартири зняти у тих краях коштувало дуже недешево.
Щодо херсонців, то один чоловік так на мене дивився косо, а я у нього питаю: «Слухай, ти що, незадоволений, що звільнили, чи що?» А він каже: «Задоволений, що звільнили, просто є таке на душі погане відчуття, що нас здали на початку. Як наче Херсонську область десь комусь пообіцяли». Його мати нас пригощала, пекла, варення відкривала, а він усе ходив бурмотів, поки ми з ним не поговорили.
— ЯКЩО ТИ ЗНОВУ ПРИХОДИШ В ШКОЛУ І ВИКЛАДАЄШ ПРЕДМЕТ «ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ»: УЖЕ ПО-ІНШОМУ?
— Уже було б зовсім інше ставлення взагалі до цього предмету. Бо раніше «Захист Вітчизни» був як фізкультура, малювання, дуже другорядний предмет. То зараз, мабуть, він би в мене став першочерговим. У мене в голові він був би важливішим, ніж математика.
Іншим був би підхід до викладання. Зовсім інші знання, вміння. Хоча ті знання, які я отримав у 2023 році в піхоті, вже мало актуальні. Вже зовсім інші тактики, інші шляхи. Війна дуже і дуже динамічна.
Деякі навички можуть отримуватись тільки в бою. Але в школі можна навчити роботі з картами, дати основи медичних знань, ті самі тактико-технічні характеристики зброї, навчити розбирати зброю, чистити.
Хоча я і раніше не ставився формально до викладання цього предмету.
— ЯКІ ПЛАНИ В РАЗІ ПОВЕРНЕННЯ ДО МИРНОГО ЖИТТЯ?
— Не знаю. Не кажу, що гарантовано не повернуся в школу, але…. Зараз у мене багато песимізму від спілкування з людьми. Дуже багато тих, кому какая разніца. Навіть серед військових, які служать.
Я майже все життя своє вивчаю природу. Такого стану природи, як зараз, я ще не бачив: від Запоріжжя до Кривого Рогу ні одного ставка вздовж траси не залишилось, все висохло. Коли у відпустку вирвешся на місця своїх експедицій, то бачиш, що там розорали все. Хоча там нічого і не росте, стоять соняшники висотою по коліна сухі. Де були рідкісні рослини, тварини, все розорано, у річках на метр-два упав рівень. Лісонасадження сохнуть.
— ТАК ХІБА ЦЕ ПЕСИМІЗМ, КОЛИ ЛЮДИНІ, ЯКА БАЧИТЬ І РОЗУМІЄ ПРИРОДУ, ВОНО БОЛИТЬ?
— Мова не тільки про природу. Я себе вважав все життя патріотом Кривого Рогу. Мені довелося у 96-му році виїхати з Кривого Рогу, три роки пожити у Вінницькій області, вся рідня залишилась там, а я повернувся. Я любив Кривий Ріг. Але після того, як рік побув у Сумах, а зараз у Запоріжжі… Сумніше за Кривий Ріг тільки Нікополь. Там така сама безнадія, наче один із забитих районів Кривого Рогу.
— АЛЕ ПОПРИ ЦЕ ТИ СПРАВЛЯЄШ ВРАЖЕННЯ ЛЮДИНИ, ЯКА НА СВОЄМУ МІСЦІ, ТАК І Є?
— Казати, що освітянська робота була проста, щоб повертатись до неї… Коли я проходив у Сумах медкомісію у військовому шпиталі, і мені запропонували списуватись, голова ВЛК каже: «Подавай документи, пиши рапорт — і через 5 днів будеш на спокійній цивільній роботі». Я кажу: «На півтори ставки в школі?» Вона потилицю почухала: «Да-а, тут хоч відстрілюватись можна!»
Коли в такий час перебуваєш на службі в ЗСУ, ти і морально себе відчуваєш не останньою людиною. Я б менш спокійно почувався, якби сидів дома з 2022 року.
Наталя ШИШКА,
«Домашня газета»,
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
