Цими весняними днями стало відомо про загибель нашого захисника, нашого земляка — Максима Міщенка з Кривого Рогу, старшого сержанта, водія-електрика взводу протидії екіпажам безпілотних літальних апаратів 2-го батальйону безпілотних систем ЗСУ
11-го березня 2026 року біля н.п. Степногірськ Василівського району Запорізької області під час виконання бойового завдання із евакуації поранених побратимів Максим отримав тяжкі множинні уламкові поранення і загинув на місці.
Максим Валерійович Міщенко народився 28 вересня 1994 року в місті Кривий Ріг. У 1997 році родина переїхала до Петрового, де минули його дитинство і юність.
З ранніх років Максим захоплювався технікою, любив допомагати батькові ремонтувати домашній автомобіль. Тому після закінчення Петрівської загальноосвітньої школи у 2011 році без вагань вступив до Олександрійського СПТУ №31, де здобув спеціальність тракториста-машиніста широкого профілю.
У 2013 році був призваний на строкову військову службу. З 2016 по 2019 роки служив за контрактом та виконував бойові завдання у зоні АТО на сході України, учасник бойових дій.
Про той період служби Максима згадує заступник командира дивізіону по роботі з особовим складом Павло Жицький так:
«Максим Міщенко починав строкову службу в першій оперативній бригаді НГУ водієм, згодом став командиром автомобільного відділення. Влітку 2014 року підрозділ виконував бойове завдання біля населеного пункту Тельманове на Донеччині. Особовий склад з технікою потрапив у ворожу засідку. Потрібно було евакуювати бійців з-під щільного вогню мінометів і стрілецької зброї. Єдиним, хто зголосився поїхати у те пекло, був Максим. Будучи водієм БТР, він під обстрілами на пошкодженій машині вивіз особовий склад у безпечне місце і тим самим врятував життя побратимів».
Згодом Максим продовжив службу в гаубичному артилерійському дивізіоні першої оперативної бригади, а пізніше — у 4-й оперативній гостомельській бригаді швидкого реагування.
За час служби він зарекомендував себе як відповідальний військовослужбовець, людина честі й обов’язку. Про це свідчать нагороди і відзнаки: «Хрест Сил територіальної оборони» , Подяка командира 17-го армійського корпусу сухопутних військ ЗСУ, грамота за сумлінне виконання службових обов’язків, зразкову військову дисципліну та з нагоди святкування третьої річниці створення Націанальної Гвардії України.
Побратими згадують його як скромного, щирого і відданого друга, який завжди приходив на допомогу, досконало володів автомобільною та броньованою технікою. Його поважали і офіцери, і солдати.
З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну Максим не вагався. Він одразу прийшов до військкомату і був зарахований до Олександрійської територіальної оборони.
Побратим Сергій Тимченко згадує: «Наш бойовий шлях почався з Олександрії. Потім були Марганець на Дніпропетровщині, Воронцовка на Херсонщині, Старомайорськ на Донеччині, Біленьке та Оріхів у Запорізькій області».
Побратим Ігор Снопов додає: «Я пам’ятаю Максима як вірного побратима, добру, сміливу та чесну людину, мужнього воїна і справжнього патріота. Він був одним із найкращих водіїв-професіоналів, з якими мені довелося служити. Це дуже прикра втрата…»
Бойові побратими Вадим Карлюга та Сергій Гаркуша пригадують: «Максим був людиною слова, великого серця, щирим і відданим військовій справі. Завжди перший, коли треба було прийняти важливе рішення або виконати бойове завдання. Це не просто побратим — це брат і вірний друг».
Навіть у час війни Максим знаходив місце для любові й родинного щастя.
24 вересня 2022 року він одружився.
А вже у 2023 році у подружжя народилася довгоочікувана донечка Уляна.
З невимовним болем житиме дружина Любов.
Без синівської підтримки залишилися мама Марина, тато Валерій та два брати. Батько і брат також сьогодні боронять Україну в лавах війська.
Спочивай з миром, Максиме.
Вічна пам’ять Герою.
Юлія ЛАПОЧКІНА,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
