Свічка Пам’яті: Шана Загиблим Героям – Бірча Андрій Ярославович з Кривого Рогу (спільний проєкт історико-краєзнавчого музею Казанківської селищної ради та БО БФ «Джерело рідного краю»)
Бірча Андрій Ярославович.
Для когось — люблячий чоловік і найкращий батько.
Для когось — турботливий син.
Для друзів — людина, яка завжди прийде на допомогу.
Для односельців — майстер, який міг полагодити майже все.
Для побратимів — надійний воїн із позивним «Rotor».
А для України — Захисник, який віддав за неї найдорожче — власне життя.
6-го липня 2025 року молодший сержант Андрій Бірча, командир відділення зв’язку взводу зв’язку 3 механізованого батальйону військової частини А0536, загинув поблизу населеного пункту Дронівка Бахмутського району Донецької області, мужньо виконуючи військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність.
Йому було лише п’ятдесят два роки.
Та життя Андрія було настільки наповненим, що вистачило б не на одну людську долю.
Народився Андрій 22 червня 1973 року у Кривому Розі. Згодом родина переїхала до села Новоданилівка. Саме тут пройшли його дитинство і юність, тут він закінчив школу, знайшов друзів, яких зберіг на все життя, і саме це село стало його справжнім домом.
Мама згадує, що серед трьох синів Андрій був найлагіднішим. Вона часто називала його своїм «маминим сонечком». Він ніколи не підвищував голос, завжди знаходив добре слово, завжди допомагав. Особливо після смерті батька. Саме тоді Андрій став для мами головною опорою. Допомагав вести сімейний магазин, вирішував усі побутові питання, підтримував її у всьому.
Після закінчення школи він вступив до Криворізького технічного університету, де з 1990 по 1995 рік навчався за спеціальністю «Маркшейдерська справа», здобувши професію гірничого інженера.
Саме студентські роки подарували йому ще один найцінніший подарунок долі — знайомство з майбутньою дружиною. Це сталося зовсім випадково. Тетяні саме виповнилося вісімнадцять років. На своє свято вона запросила подругу. Подруга прийшла разом зі своїм хлопцем, а той узяв із собою друга — Андрія. Саме того вечора вони вперше побачили одне одного. Ніхто тоді й гадки не мав, що випадкове знайомство переросте у велике кохання. Вони почали зустрічатися, а вже через два роки одружилися.
Попереду були десятки років спільного життя. У них народилася донька Аліна. Згодом Андрій став щасливим дідусем маленької онучки та онука, яких він любив усім серцем.
Трудовий шлях Андрія був різноманітним. Після навчання він працював водієм у поліції Кривого Рогу. Згодом повернувся до рідного краю, де працював у Казанківській виправній колонії №93, займаючись питаннями енергозабезпечення установи. Пізніше був гірничим майстром Новоданилівського кар’єру.
А у 2006 році прийняв рішення допомагати батькам у сімейному магазині в Новоданилівці. Він займався закупівлями, їздив до Кривого Рогу, Західної України, шукав нових постачальників, розширював асортимент товарів. Йому подобалося, щоб усе працювало, розвивалося, ставало кращим.
Але найбільше люди пам’ятають Андрія зовсім не через місця роботи. Вони пам’ятають його через допомогу. Коли у селі почали з’являтися перші комп’ютери, саме Андрій одним із перших освоїв нову техніку. До нього приходили навчитися працювати, попросити поради або допомогти налаштувати комп’ютер.
Минуло кілька років — і почалася епоха супутникового телебачення. Знову майже всі знали, до кого звертатися. Андрій встановлював людям супутникові антени, допомагаючи відкривати світ через телебачення. Потім прийшла ера інтернету. І знову він був серед перших, хто розібрався у всіх тонкощах і допомагав людям підключати мережу.
Коли ж дедалі більше українців почали встановлювати сонячні електростанції, Андрій захопився й цією справою. Він вивчав інвертори, акумулятори, системи резервного живлення, постійно читав, навчався, розбирався у новому обладнанні. Навіть перебуваючи на фронті, телефоном пояснював дружині, як правильно налаштувати систему під час блекаутів, щоб у будинку було світло.
Він умів дружити по-справжньому. Особливе місце в його житті займала велика автомобільна спільнота «Бусоводи». На його автомобілі навіть була відповідна наліпка. Для сторонніх це була просто група водіїв мікроавтобусів. Для Андрія — велика родина.
Одного разу дорогою до Карпат їхній автомобіль зламався. Варто було лише написати повідомлення у групі — і зовсім незнайомі люди не лише допомогли з ремонтом, а й прийняли родину у себе вдома на три дні. Саме такою була ця дружба.
24 лютого 2022 року життя Андрія, як і мільйонів українців, розділилося на «до» і «після». Того ранку він, не вагаючись, сів за кермо свого мікроавтобуса і вирушив до Миколаєва, щоб забрати доньку Аліну, яка на той час жила там.
Повертаючись із Миколаєва, Андрій заїхав до територіального центру комплектування та соціальної підтримки й написав заяву, що хоче добровільно стати до лав Збройних Сил України. Тоді йому відповіли, що людей поки достатньо. Та сидіти вдома він не зміг.
Одразу долучився до місцевої територіальної оборони, а вже згодом 28 липня 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України.
На фронті Андрія знали за позивним «Rotor».
Він не любив багато говорити про війну.
Не хотів, щоб удома хвилювалися.
29 травня їхній підрозділ вийшов на бойові позиції. Через складну ситуацію на фронті довгий час не було можливості провести ротацію, тож військові залишалися на позиціях значно довше, ніж очікували. Саме там Андрій зустрів свій 52-й день народження.
Уже в останні дні ворог виявив місце розташування українських захисників і почав інтенсивно обстрілювати їхні позиції. Саме під час виконання бойового завдання 6-го липня 2025 року життя Андрія обірвалося.
6 липня 2025 року молодший сержант Бірча Андрій Ярославович, командир відділення зв’язку взводу зв’язку 3 механізованого батальйону військової частини А0536, загинув поблизу населеного пункту Дронівка Бахмутського району Донецької області, мужньо виконуючи військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність.
За життя Андрій був нагороджений почесною відзнакою «За відвагу та мужність», але найбільшою нагородою для нього завжди були любов і повага людей. Його пам’ятають не лише як воїна. Його пам’ятають як людину, яка першою приходила на допомогу, як сина, який до останнього піклувався про маму, як чоловіка, який усе життя беріг свою сім’ю, як дідуся, що так і не встиг надолужити час із маленьким онуком, як друга, до якого можна було звернутися будь-якої миті.
Світла пам’ять Андрію Бірчі.
Низький уклін його родині.
Вічна слава Герою!
Матеріал підготувала Катерина Коноваленко,
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
