Пані Наталя з Криворізького району робить у 60 окремій механізованій Інгулецькій бригаді неймовірно важливу справу — рятує поранених побратимів та посестер, ось її історія
«Я в ЗСУ близько 2 років. Просто було бажання допомагати країні. Все як у всіх, вирішила свої питання і сама пішла до військкомату, мобілізувалась.
Вдома на мене чекають діти, в мене двоє дітей і внук. Коли дізналися про моє бажання, то не відмовляли. Сказали, що я сама вирішую, бо все-таки ж доросла жінка вже, спротиву не було. Кожен день, якщо є зв’язок, розмовляю з ними, буває і декілька разів на день. Під час чергування зв’язку немає, але одразу набираю їх, коли повертаюсь.
Щодо побуту, то жінки частіше спочатку роблять усе для комфорту, а потім вже починають жити на повну. Коли я прийшла в ЗСУ і потрапила на курс молодого бійця, для мене був шок: живемо в наметі, сорок людей, двоярусні ліжка, ні світла, ні води, нічого. Перші два дні було складно, а потім звикла. А тут, коли є змога жити в будинках — самі собі облаштовуємо побут, проблеми не бачу. Як жінці, завжди хочеться, щоб була вода, душ. Хоча якщо немає, то я не комплексую.
Я медсестра за освітою, працювала 10 років у терапевтичному відділенні. Згодом, як закрили лікарню, доглядала за одинокими непрацездатними людьми, там у мене 20 років стажу. До мобілізації так і працювала, а потім пішла сюди, за мною зберігається місце.
Найскладніші чергування для мене, коли є поранені, особливо тяжкі. Страшно – треба надати правильну допомогу, довезти людину, щоб вона не померла, це морально важко. Під час надання допомоги не думаєш про це, але потім, коли передав людину на інший етап, починаєш обдумувати, чи все зробив правильно, тоді починається тремор.
Лячно також стає під час обстрілів. Справляюсь, стараюсь не задумуватись, що мені страшно. Коли є поранений, і треба вивезти, не думаєш про страх — дієш. Тоді емоції відступають, а потім, коли все закінчується, тремтять коліна.
Було багато складних моментів, особливо під обстрілами. Але більше запам’ятовуються кумедні випадки, наприклад, коли поранений просив не робити укол, бо боїться. Або коли поранений з пов’язкою на очах просив зробити фото на пам’ять. Але конкретно намагаюся не запам’ятовувати складні ситуації, щоб не зійти з розуму.
Я завжди читаю молитву «Отче наш», коли мене викликають на чергування. Не знаю, чи це допомагає, але це моя особиста звичка, інших забобонів немає.
В мене відсутнє відчуття, що моє життя на паузі. Навпаки, мені здається, більше коли я була вдома — то була пауза. А тут живеш справжнім життям. Після відпустки мені завжди хочеться повернутися сюди, бо це як друга сім’я, колектив – як рідні. Та і вільного часу тут особливо немає, я завжди знайду собі роботу. Хіба, коли буває декілька вільних годин – подивлюсь кіно.
Після перемоги планую залишитись в ЗСУ, працювати в госпіталі. Назад до цивільного життя вже не так сильно хочеться повертатись. Коли йшла з роботи, то мій керівник казав – «це ти йдеш, щоб потім повернутися і тикати нам, що ти нас захищала». Хочу сказати йому, що я пішла сюди допомагати хлопцям та дівчатам, а не для того, щоб по поверненню йому щось розповідати.
Взагалі хочу сказати тим, хто ще не в ЗСУ — не ховайтеся, треба йти, бо хлопці та дівчата втомлені і потребують заміни. Всі, хто ще не воює, рано чи пізно будуть змушені. Війна не закінчиться скоро, і ми не можемо просто так віддати те, за що боролись».
Прес-служба Інгулецької бригади
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
