Як повідомляє депутат міськради Кривого Рогу та журналіст Наталя ШИШКА, тепер Доктор історичних наук Наталя РОМАНЕЦЬ звертається до КДПУ – щоб виш швидше прибрав інформацію про неї з сайту кафедри та факультету
Доктор історичних наук Наталя Романець, донедавна професор Криворізького державного педагогічного університету, відома в Україні і за її межами як дослідниця Голодомору. Як популяризаторка української історії, яка провела у Криворізькому педагогічному більше 10-ти презентацій своїх книг, прочитала велику кількість публічних лекцій.
Однак приводом для нашого інтерв’ю став досить прикрий факт: Криворізьким державним педуніверситетом у новому навчальному році вона виявилась незатребуваною.
З доктором історичних наук, за якого виш, здавалось, мав би триматись руками і ногами, не підписано контракт.
— Те, чим я займаюсь, не хочу себе вихваляти, але й знецінювати не буду, це наука,- ПОЧИНАЄ НАШУ РОЗМОВУ ПАНІ НАТАЛЯ. — Це не імітація науки, чим займається переважна більшість викладачів педагогічного університету, пишучи дисертації з педагогіки, які я називаю «Роль крейди і дошки у формуванні компетентності учня 3 класу».
Одна справа, коли читають лекції по чужих підручниках і статтях, а я, наприклад, десять років читала абсолютно оригінальний курс «Державний терор в Україні в 20-30-ті роки ХХ століття», який був побудований на моїх наукових дослідженнях, на архівних документах.
На даний момент я провідний науковий співробітник відділу дослідження Голодомору та штучних масових голодів Національного музею Голодомору-геноциду. Я дослідник, який займається вивченням колективізації, розкуркулення, репресій проти селянства, і, відповідно, Голодомору 1932-1933 років. Ще з початку 90-х, коли ця тема не була популярною.
— В ЧОМУ НАУКОВА АКТУАЛЬНІСТЬ ЦИХ ТЕМ? ВОНИ ЩЕ НЕ ДОСИТЬ ДОСЛІДЖЕНІ? ЧИ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ ПОТРЕБУЮТЬ ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ?
— Історія як наука постійно розвивається. І я завжди студентам наводжу такий приклад: у свій час можна було бачити все місто перед 9 травня обклеєним банерами від Партії регіонів, і там було написано, що не дамо переписати історію. Хоча це місія історика — переписувати історію. Якби ми не переписували історію, студенти досі навчалися б за «Коротким курсом історії ВКП(б)». Це нормальний процес — переписування історії. Тому що дуже багато архівних фондів були засекречено, і їх відкривали поступово.
Я була абсолютно радянською дівчинкою, комсоргом групи в університеті, у мене в родині не було дисидентів, репресованих. Я жила цілком у рамках радянської парадигми. І коли в період перебудови у пресі почали з’являтись статті, присвячені білим сторінкам радянської історії, зокрема, колективізації, мене це надзвичайно зацікавило.
При написанні курсових робіт я почала працювати в архівах. Після розсекречення перших архівів у мене, можна сказати, був справжній шок. Я читала літературу художню про злочини нацистського режиму, а потім побачила злочини сталінського режиму, що просто перевернуло мою свідомість. Це були перші документи про те, як проводилася колективізація, про Голодомор.
Мене надзвичайно зацікавила тема селянського спротиву. У книзі «Очерки истории Днепропетровской областной партийной организации» я вичитала, що на території Павлоградського району куркулі підняли повстання. І у мене була ідея-фікс дослідити, що це було за повстання. Вступивши до аспірантури, я взяла тему селянського спротиву. У мене навіть був конфлікт при затвердженні теми дисертації, мені казали, що я її ніколи не зможу захистити.
На той момент Дніпропетровський державний університет співпрацював з СБУ, почала реалізовуватись програма «Реабілітовані історією», і мене запустили в архів. Я, можна сказати, перший історик, який тримав у руках Павлоградську справу, і мені вдалось повністю відновити перебіг Павлоградського повстання 1930 року.
Загалом до моїх рук потрапило багато унікальних архівних документів, які дозволяли реконструювати репресивну політику 1920-1930-х років. Власне, дисертація відбулася, я її успішно захистила. Мені було тоді 25 років, наймолодший кандидат наук у Дніпропетровському держуніверситеті. Це був 95-ий рік, я повернулась у Кривий Ріг, і тут почалась моя перша епопея в Криворізькому педагогічному.
— ТАК ВОНА БУЛА НЕ ОДНА?
— Три. І три рази на мене не вистачало годин. Ви знаєте, не хочу все те згадувати… Але мій прийом на роботу в Криворізький педагогічний почався з того, що ректор Шевченко заявив: «Ми знаєм, как такіє, как ви, защіщают дісєртацію». Потім мене скоротили.
Пізніше я у них працювала за сумісництвом, коли уже навчалася в докторантурі, потрібні були гроші, щоб їздити в архіви, працювати з документами. Але іншим викладачам години виявились потрібнішими перед пенсією, і мене знову годин позбавили. Розумієте, я уже скажу прямо: тут така система, що якщо ти лояльний, будеш працювати до пенсії, будеш 10 років працювати ще після пенсії, і не важливо, як ти читаєш лекції, не важливо, що ти роками не пишеш наукових статей, хоча викладачі повинні писати наукові статті, брати участь у конференціях.
— А ЩО ВИ ВКЛАДАЄТЕ У ПОНЯТТЯ ЛОЯЛЬНОСТІ: ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ЧИ ОСОБИСТУ ВІДДАНІСТЬ?
— Що скажуть, те й робиш, і ніколи не кажеш «ні». А я дуже часто кажу «ні» і ставлю незручні питання. Знаєте, що ще мається увазі під лояльністю? Коли ти всім малюєш оцінки. Студент не ходить семестр. Нічого не робить. Я ставлю три двійки підряд. Він пише заяву, що я у нього викликаю психологічний дискомфорт. Збирають комісію з інших викладачів, і вони йому ставлять позитивну оцінку.
— НАВІТЬ ТАКЕ БУЛО?
— Не «таке було». Це система. На мене постійно писали доноси. За те, що я ставила двійки. Семестр не ходить студентка — і пише донос, що їй моя програма не подобається, як я пари провожу, хоча вона жодної пари не відвідала. Я приходжу на екзамен — у мене певних студентів немає. «А вони написали заяву, що не хочуть у вас складати екзамен, тому що ви у них викликаєте психологічний дискомфорт».
— ДУМАЄТЕ, ВОНИ САМОСТІЙНО, З ВЛАСНОЇ ІНІЦІАТИВИ ПИСАЛИ ЦІ ЗАЯВИ, ЧИ ПО ЯКОМУСЬ НАЦЬКОВУВАННЮ?
— Був один прецедент, коли я знаю, що це було по нацьковуванню, після чого мене викликали, проробляли, розповідали, як потрібно читати лекції.
— ПЕРШ НІЖ Я ПОПРОШУ ВАС РОЗПОВІСТИ ПРО ОСТАННЮ СИТУАЦІЮ, ЧИ НЕ МОГЛИ Б ВИ НАГАДАТИ, ЩО ТО БУЛА ЗА ІСТОРІЯ З ВИКЛАДАЧЕМ ІЗ ДОНЕЦЬКА З «ЦІКАВИМИ» НАУКОВИМИ ПОГЛЯДАМИ?
— Так, це історія про Дмитра Титаренка, який працював у Донецьку, в юридичному інституті МВС, а потім цей виш релокували сюди, і він у 2021 році перейшов на роботу в КДПУ. Коли я ознайомилась з двома його науковими статтями, мене просто накрило. Перша стаття була написана у співпраці з німецьким істориком, зараз вона недоступна в інтернеті. А там було дуже цікаве про те, як «в Киеве произошёл государственный переворот», як «повстанцы Донбасса хорошо отмечали в 2014 году праздник День Победы на территории Донецкой и Луганской области, всё в красном, ветераны», і як це «отвратительно происходило в Киеве».
Коли я прочитала ще одну його наукову статтю, під назвою «Мы победим, как победили 70 лет назад наши деды и прадеды», я подумала, що його не можна підпускати до студентів. Цитата: «В столице Донецкой Народной Республики, в отличие от многих других украинских городов, в символике и высказываниях людей на улице чувствовалось единство, здесь также в преддверии майских праздников и в связи с предупреждениями террористических провокаций было не совсем ясно, состоятся ли празднования Дня Победы или нет. Оно всё же состоялось, уже 8 мая большой праздничный митинг прошёл на расположенном к югу от Донецка кургане Савур-могила. В уста ветеранов Красной Армии авторы социальной рекламы вложили боевой клич их исторических противников — украинских националистов, воевавших на стороне Германии».
— ЦЕ НАУКОВА ПРАЦЯ?
— Так, це наукова стаття. На кафедрі всі були сильно обурені. Були обурені навіть студенти, яким цей викладач давав її вивчати. А потім відбувається засідання кафедри, на якому Титаренка рекомендують на посаду професора.
Я ставлю йому питання. А у відповідь чую, що «не всё так однозначно», «да, повстанцы — это термин, который используют в немецкой науке», «государственный переворот» — типу, це переклад з німецької. Тобто, він починає такі абсурдні речі мені казати.
На конференцію у Національному музеї Голодомору Титаренко подавав статтю, у якій написано, що в Україні ніхто не знав про Голодомор, дізнались лише завдяки нацистській пропаганді, коли німці окупували територію України. Національний музей Голодомору відмовився цю статтю друкувати.
Титаренко на це: «Цю статтю надрукували в Німеччині». Німецькі вчені дуже багато співпрацювали з російськими, і ми знаємо, яку позицію Німеччина тривалий час займала.
Словом, всі проголосували «за» призначення Титаренка на посаду професора, окрім мене. Я ще й написала пост у Фейсбук, з приводу чого мене викликав ректор Ярослав Шрамко, вичитував. Але одразу після призначення Титаренко поїхав на стажування в Німеччину і не повернувся.
Думаю, той галас, який я підняла, зіграв свою роль. Так от на мене немає годин, а на таких години є. І таких на професорську посаду.
— ТО ВИ НЕЗРУЧНА ЛЮДИНА, НЕЛОЯЛЬНА ДО КЕРІВНИЦТВА?
— А чому я повинна бути лояльною, якщо я не чиясь креатура, а сама своїм шляхом пройшла і захистила дві дисертації? Я прекрасно читаю лекції. Я можу тримати аудиторію зі 150-200 чоловік. Я проводила презентації у Трапезній церкві Києво-Печерської Лаври в присутності Голови Верховної Ради, Президента України Віктора Ющенка, голови Всеукраїнського конгресу українців Канади. Я автор двох індивідуальних та п’яти колективних монографій, двох науково-популярних видань, упорядник п’яти збірок документів та «Глосарію Голодомору». Так, можливо, я чогось варта?
Ви бачили Національні книги пам’яті жертв Голодомору, такі великі чорні томи, одразу при вході в музей? Я один із членів редакційної колегії, автор вступної статті. І для мене, може, це високопарно звучить, надзвичайно важливо залишити по собі щось ціннісне. І це не «роль крейди і дошки у формуванні компетентності учнів третього класу».
— ЩОДО ОСТАННЬОЇ СИТУАЦІЇ, ЯКА СТАЛА ПРИВОДОМ ДЛЯ НАШОГО ІНТЕРВ’Ю. ВИ ЗРОБИЛИ ЇЇ ПУБЛІЧНОЮ, НАПИСАВШИ, ЩО ВАМ У ПЕДУНІВЕРСИТЕТІ «ВІДДЯЧИЛИ».
— Так, «віддячили». Минулого року мене перевели на пів ставки, сказали, що це рішення ректора. Я не пішла проситися, бо це принизливо й огидно. Такими людьми, вважаю, не мали б розкидатись, до того ж, у мене є друга робота в музеї Голодомору. І третій важливий момент: контингент студентів.
Я вже не можу працювати в таких умовах. Коли системно не відвідують пари. Коли не вчаться. А потім починається написання доносів. Атмосфера: давайте малювати оцінки, зберігати контингент. І в мене через те, що я не малюю оцінки, постійно були неприємності.
— ЯКИМИ МОЖУТЬ БУТИ СУСПІЛЬНІ НАСЛІДКИ ТАКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ?
— А вони вже є. Зараз до школи приходять вчителі, які не можуть провести урок, не знають матеріалу. Те, що зараз відбувається в системі освіти, це справжня катастрофа, яку суспільство просто не хоче помічати. Катастрофа, яка, на мій погляд, буде навіть більш масштабні наслідки мати, ніж наше колишнє ставлення до армії. Пам’ятаєте, як армія була не потрібна, в армії тупі солдафони, а потім з’ясувалося, наскільки вона важлива. А яке у нас було ставлення до інженерів? Вибачте, це дурачок, який грошей не може заробити.
Ось хлопці в червоних спінжаках — інша річ. А почалася війна — знадобились інженери, розшукували 80-річних, і потім казали: «А ви знаєте, вони такі круті дядьки, вони стільки знають, у них же який масштаб мислення».
Те саме з освітою. У нас, якщо брати систему середньої освіти, є таке поняття як фуршетні вчителі. Це ті, хто постійно бере участь в якихось презентаціях, конкурсах, інакше кажучи, в показусі. І ця показуха стала просто наше все. Неважливо, як ти викладаєш, головне, щоб у тебе були фоточки якихось презентацій.
У педагогічному виші мені постійно казали: навіщо ви ці двійки ставите? А я не можу себе зламати. Не можу, щоб неук отримав диплом.
— І ЦЕ ПРИ ТОМУ, ЩО ЗНАННЯ ІСТОРІЇ — ЦЕ ОСНОВА СВІТОГЛЯДУ, ЧИ НЕ ТАК?
— Так. А у нас кожен вуз як феодальний маєток. Де все залежить від ректора. Ти можеш бути видатним вченим, прекрасно читати лекції, проводити суспільно значущі заходи, але це не має ніякого значення при підписанні контракту.
— І ОЦЯ ОСТАННЯ СИТУАЦІЯ БУЛА ДЛЯ ВАС НЕСПОДІВАНКОЮ?
— Як сказати… По-перше, мені кожного разу ставало все це огидніше і огидніше. Я доктор історичних наук, який повинен відповідно певним вимогам читати курс. Я ж не можу у виші читати підручник для 5 класу. А по суті я опиняюсь у ситуації, коли до мене приходять студенти, які не можуть навіть переказати текст, писати конспекти.
Хочу підкреслити: з приводу того, що зі мною не підписали контракт, я не жаліюся. В мене є улюблена робота в музеї, де я можу себе реалізувати. Щоб послухати мої лекції в Національному музеї Голодомору, люди платять гроші.
Але що неприємно вразило. Я розумію, що набрали мало студентів, відбувається скорочення. Але. Я єдиний доктор історичних наук на кафедрі, мені має бути пріоритет. На кафедрі працює ще два пенсіонери, які не відрізняються такими науковими досягненнями, як я. Хоча ми є науково-педагогічними працівниками. Я ще не пенсійного віку. Наприкінці квітня я проводжу презентацію своєї збірки документів. Приходять два проректори, розповідають, який я прекрасний науковець, як прекрасно, що я студентам це все розповідаю. Потім я їду на симпозіум у Канаду, виграю грант Міністерства закордонних справ Канади — Ініціатива «Спадщина Голодомору», маю там великий успіх.
Потім їду на захист докторської дисертації як офіційний опонент. Влітку одну статтю написала, другу… І тут підходить навчальний рік, коли як правило телефонує завідувачка кафедри. А тут мовчанка. Я телефоную — «немає годин, вас не будуть брати». «Нам потрібно читати методику!» «Це рішення ректора! Можете йти до нього!»
Ви знаєте, я не пішла. Я зателефонувала, мене з ним не зв’язали.
Якщо ви не хотіли продовжувати контракт, хіба не можна було зробити це по-людськи, я ж у КДПУ майже 20 років з перервами працювала? Я все ж таки була професором на кафедрі. А КДПУ — педагогічний виш, покликаний формувати певну систему людських цінностей. Мабуть, я заслуговувала, щоб мені сказали: Наталя Радомирівна, у нас така ситуація… Слід було б завчасно пояснити, чому два пенсіонери- кандидати наук важливіші, і чому на роботу прийняли кандидата педнаук, асистента, який тепер читає курси «Історія України» та «Історія середніх віків».
Але те, як все відбулося, — це свідомий вчинок. І тут у мене є свої версії. Що це звичайна людська заздрість. Також я вважаю, що декого дуже тригерить тема Голодомору та репресій, якою я займаюсь. Тому що можна одягнути вишиванку, а ось на грудях квиток Партії регіонів залишається.
Вважаю, що я заслуговувала на нормальне прощання. Про це і написала колегам в нашу групу у вайбері. В кінці висловила єдине прохання — прибрати всю інформацію про мене з сайту кафедри та факультету.
Наталя ШИШКА,
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
