«Криворізький фаховий коледж НАУ» розповідає про серце коледжу, що тримає небо — легенда Навчальної авіаційно-технічної бази
Коли ступаєш на бетон Навчальної авіаційно-технічної бази коледжу, здається, що саме тут живе душа нашого закладу. Це не просто навчальний аеродром чи музей під відкритим небом – це справжня перлина коледжу, вирізьблена з металу, ентузіазму, непохитної віри та щоденної праці багатьох поколінь авіаторів.
Сьогодні ми гортаємо сторінки історії НАТБ разом із людиною, чиє життя нерозривно сплелося з долею бази, – її колишнім очільником Володимиром Погребняком.
Шлях у велику авіацію для молодого юнака розпочався наприкінці далеких 1950-х років. У 1958 році, після закінчення 10 класів, перед багатьма ровесниками поставало питання майбутнього та служби в армії. Проте для Володимира вибір виявився визначеним самою долею та родинним прикладом. Його старший брат, Микола Сергійович, щойно закінчив наш навчальний заклад і за направленням поїхав працювати до Ленінграда.
Згодом життя піднесло його до урядових висот – протягом чотирьох років він літав у складі екіпажу літака Іл-18, який обслуговував керівництво держави Ємен. Вчилися обидва брати за однаковим фахом – радіотехнічне обслуговування авіаційного радіоелектронного обладнання, в одній роті та в одного й того ж класного керівника.
Вступу передували високий конкурс і суворі випробування. Стати курсантом Криворізького училища спецслужб цивільної авіації (КРАУСС) у 1958 році було надзвичайно складно. Пропускним квитком для Володимира Сергійовича став не лише атестат, а й високий спортивний гарт: того року він виборов перше місце з гімнастики в Кривому Розі. Закладу потрібні були сильні та витривалі хлопці, адже честь училища захищали на всесоюзному рівні між усіма 23 середніми та 4 вищими навчальними закладами цивільної авіації.
Після випуску Володимир Погребняк здобув направлення до Новосибірська, де в нововідкритому аеропорту Толмачево вже працювало чимало випускників КРАУССу. Там він пропрацював сім років, очолював комсомольську організацію, що налічувала близько 500 молодих спеціалістів, та здобував практичний досвід безпосередньо біля крила. Хоча була можливість залишитися в коледжі одразу після навчання, старший брат дав сувору пораду: «Попрацюй, навчися, а потім повертайся». Так воно й сталося.
Переломний момент настав тоді, коли до Новосибірська з контролем виробничої практики завітав колишній класний керівник Іван Дорошенко. Побачивши свого вихованця, він мовив: «Як же так? У нас не вистачає кадрів, а ти тут сидиш». Ці слова, за спогадами Володимира Сергійовича, ніби сосновий кіл забили в серце – і, попри опір місцевого керівництва, він вирішив повернутися до рідного училища.
Після повернення Володимир Сергійович 9 років працював інструктором виробничого навчання на навчальній стоянці літаків. Згодом, за керівництва Анатолія Голяка, обіймав посаду помічника начальника по роботі з іноземними курсантами.
У закладі тоді навчалося понад 350 іноземців із Куби, В’єтнаму, Анголи, Мозамбіку, Лесото, Ґвінеї-Бісау. Завдяки реорганізації побуту та навчального процесу вдалося налагодити чітку роботу й дисципліну серед здобувачів освіти із найрізноманітнішим культурним досвідом.
Згодом, за пропозицією заступника начальника Валентина Шиблєва та рішенням начальника Вадима Шачкова, Володимир Сергійович повернувся на «аеродром». Саме тоді розпочалася масштабна перебудова усієї концепції навчального майданчика.
«Аеродром – це територія, злітно-посадкова смуга, руліжні доріжки та повітряний простір. Ми ж до цього відношення не мали. Наша мета полягала в іншому – створити повноцінну авіаційно-технічну базу. Це цілий комплекс: лабораторії радіолокації, радіонавігації, зв’язку, бортових пілотажно-навігаційних комплексів, цехи підготовки виробництва, акумуляторна станція та інструментальні ділянки. Треба було, щоб курсанти одразу розуміли справжній виробничий ритм», – зазначає Володимир Сергійович.
Замість старої відкритої стоянки біля міської дороги та єдиного лабораторного корпусу розпочалося будівництво нової структури. Було запроваджено високі вимоги до інженерно-технічного складу та викладачів: фахівці мали регулярно проходити перепідготовку (техніки – кожні 3 роки, інженери – кожні 5 років) і мати відповідні свідоцтва та допуски до обслуговування суден.
Розбудова бази вимагала оновлення парку суден, що супроводжувалося справжніми професійними епопеями.
Так, наприклад, дізнавшись від брата про списання двох літаків у Пулково, Володимир Сергійович вирушив у відрядження до Ленінграда. На сумніви начальника тамтешньої бази він навів беззаперечний факт: після запиту до відділу кадрів з’ясувалося, що 80% усіх тодішніх спеціалістів Пулково – це випускники нашого коледжу. Аргумент спрацював бездоганно, і літаки перегнали до закладу.
Не менш вражаючим став досвід здобутку Як-42. Зазвичай літаки переганяли взимку на замерзлий ґрунт. Проте експериментальний Як-42 із Саратовського заводу довелося приймати навесні, коли на полі вже зійшла кукурудза. Завдяки організаторським зусиллям Івана Дорошенка та Володимира Погребняка ділянку розчистили, вирівняли бульдозерами, а співробітники вручну збили кожен горбок.
Ґрунт укатали вантажівками КамАЗ і КрАЗ із бетонними плитами під контролем приладів щільності. Оскільки вільний простір для посадки складав лише близько 1400 метрів (замість необхідних 2 км), а поруч проходили залізнична колія та кіровоградська траса, екіпаж, що мав пілотувати судно, спочатку відмовлявся від цього завдання.
Однак коли перемовини зайшли в глухий кут, екіпажу нагадали, що вони – не звичайні пілоти, а льотчики-випробувачі, і упустити можливість екстремального пілотування було б нерозумно. І посадку було здійснено блискуче: багатотонна машина завмерла усього за 5 метрів до кінця смуги.
Проте на цьому випробування не скінчились. Шлях посадженого Як-42 на стоянку перекрили нові дроти високовольтної лінії турбінного заводу. Оскільки підприємство відмовилося знеструмити лінію безперервного виробництва, команда знайшла вихід: змайструвавши 12-метрові стрем’янки, що дорівнювали висоті хвостового оперення Як-42, та задіявши парашутні фали, Володимир Сергійович разом із курсантами вручну провели під високовольтними дротами саме драбини, аби перевірити габарити та загрозу електричного пробою. І хоча передбачити поведінку струму під час буксирування велетенського металевого корпусу літака не міг ніхто, ця вдала випробувальна проводка переконала екіпаж піти на ризик.
Згодом, після отримання літака Ан-26 та зведення додаткового лабораторного корпусу для приборного обладнання, управління навчальними закладами цивільної авіації офіційно затвердило статус об’єкта як авіаційно-технічної бази. База була настільки високого рівня, що керівництво Ризького училища, наприклад, побувавши на НАТБ, було просто вражене побаченим.
Головним здобутком років розбудови НАТБ Володимир Сергійович вважає збережений колектив та виховання нових фахівців. Традиції майстерності та відданості справі на базі й сьогодні продовжують його вихованці.
Саме їм разом із колегами випало тримати цей стяг надалі. Якщо Володимир Погребняк свого часу розширив базу, вивів її на найвищий рівень та заклав фундаментальний технологічний ланцюжок – від посадки унікальних суден до суворої аеродромної дисципліни, – то його наступники зберегли головне: любов до авіації та професійну честь.
Для нинішніх вартових навчального аеродрому АТБ – це не просто робочі кабінети чи майданчик з технікою, а більша частина свідомого життя, у яку вкладено серце й душу.
Олександр Копчук: понад п’ять десятиліть у строю та виховання практикою.
Справжнім ветераном і живим літописом бази є Олександр Копчук. Його шлях у цивільну авіацію розпочався у 1970 році абсолютно випадково – із газетного оголошення про прийом до КРАУССу, на яке він натрапив уже після служби в армії. Закінчивши училище з червоним дипломом у 1973 році, Олександр Васильович за покликом романтики відмовився від направлення до Києва й вирушив за 300 кілометрів від Полярного кола – у селище Березово Тюменської області.
А через три роки він таки повернувся до рідного закладу, але вже досвідченим авіатехніком.
«Тоді на навчальний аеродром брали виключно «зубрів» із аеропортів та авіазагонів – людей із щонайменше п’ятирічним стажем експлуатації», – згадує Олександр Васильович.
75-річна історія Криворізького авіаційного коледжу – це не лише сухі хроніки, зведені корпуси чи технічні паспорти . Це насамперед люди, чия безмежна любов до неба та відданість праці перетворювали звичайні навчальні майданчики на справжні легенди.
Серцем цієї великої історії назавжди залишається Навчальна авіаційно-технічна база (НАТБ), а її найяскравішим будівничим та безперечним символом – Володимир Сергійович Погребняк.
Згадуючи Володимира Погребняка, його колеги та учні в один голос говорять про те, що він ніколи не задовольнявся досягнутим – жив майбутнім закладу. Саме завдяки його залізній волі та непохитному авторитету база поповнювалася справжніми велетнями цивільної авіації – літаками Ту-154, Як-42, Ан-26, а на території постали нові навчальні та лабораторні корпуси.
Сьогодні, крізь роки та випробування, хранителі Навчальної авіаційно-технічної бази продовжують тримати цей стяг. У нинішніх непростих умовах відсутності достатнього сприяння та фінансування, саме завдяки ентузіазму таких працівників, як Олексій Бідніченко, Олександр Копчук, Олександр Борисенко, Анатолій Менегатті, Олександр Григорак, Юрій Ісаєв, Владислав Мажура, Андрій Олешко, Іван Петрів, Денис Чигаров, база продовжує жити. Власними силами співробітників ремонтується та фарбується, підтримується лад на майданчиках та зберігається навчальне обладнання.
Історія НАТБ триває. І доки на аеродромі бережуть пам’ять про її видатних будівничих, а в серцях працівників палає любов до неба, авіаційна душа закладу житиме, надихаючи нові покоління підкорювачів висоти.
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
