Як повідомляє ГО «Спільнота родин криворізьких Героїв», поки криворізька влада розводить руками, родичі загиблих військових, які поховані на Секторі почесних військових поховань, бідкаються, бо на кладовищі щодня з’являються нові пам’ятники, які іноді вражають своїми розмірами та архітектурними рішеннями
Одним із таких рішень стали парканчики. Так, міська влада ухвалила рішення про виділення грошей на самостійне встановлення надмогильних споруд, проте не створила жодних правил цієї гри. І цей факт, зокрема, перетворює Сектор почесних військових поховань Центрального кладовища Кривого Рогу на звичайне кладовище.
То що ж не так із цими парканчиками? У спробах дослідити цей феномен ми зіштовхнулися з найбільшим катом нашої культури — Радянським Союзом.
У часи цього кривавого режиму поняття «свій» високо цінувалося. От і місце поховання — «своє», і лежать там «свої». А поряд — «чужі».
Так і з’явилася необхідність відгородити своїх від чужих. Парканчик чітко окреслював територію, за якою доглядала родина, яка вважала її своєю власністю.
Вважалося, що це — захист території: щоб поруч нікого не поховали занадто близько, не кидали сміття, не садили зайвого. А згодом — щоб усі «свої» були поруч.
Цікавим є факт, що в селах паркани «приїхали» з міст. У селах вважалося (а, можливо, й досі вважається) негарним, якщо могилу відгороджують («такі люди і за життя, і на тому світі відгороджуються від людей»).
Як уже казали вище, паркан окреслює територію, за якою доглядає родина. Так, саме родина, бо влада ніколи не могла забезпечити регулярний і якісний догляд за кладовищами. Тому слідом за парканами з’явилися бетонні заливки, гранітна плитка і все, що мінімізує регулярний догляд.
Парканчики також мають і психологічне значення. Вони ніби відгороджують факт життя і смерті однієї людини від іншої, розділяючи біль втрати на «мій» і «всіх інших».
Це відгороджує людину від суспільства й зменшує шанси на поширення згадок про померлого іншими способами. Людина ніби консервує себе у своєму особистому горі.
Парканчиків між похованнями на військових кладовищах ніколи не було. Бо ці місця — про рівність, про спільну втрату, про повагу.
Сьогодні ситуація змінюється. На цивільних кладовищах стає дедалі менше таких огорож.
Насамперед тому, що люди більше не відчувають потреби відмежовуватися й дедалі частіше покладаються на органи місцевої влади та закони України, які захистять місце поховання їхніх рідних. До того ж паркани ускладнюють догляд за територією та знижують інклюзивність простору.
Поява парканів на Секторі почесних військових поховань не вкладається в голові.
Але… усе, що не заборонено, — дозволено.
Чи не так?
І поки міська влада мовчить, ми можемо лише спостерігати за будівництвом чергового гранітного паркану й лавки.
Якщо ви все ще обираєте «ставити чи не ставити», подумайте про те, що пам’ять про нашу величезну втрату не має обмежуватися парканами — вона повинна жити у спільному просторі.
Тим часом на Секторі почесних військових поховань парканів вже набагато більше ніж хотілось би…
Юрій ПОТУПЧИК,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
