«Заходили туди діти, а повертались змужнілі чоловіки», — молодий командир з Кривого Рогу про бої під Урожайним та як під вогнем вивів свій підрозділ в матеріалі пабліку Військова частина 3011 Національної гвардії України
Мрія стати військовим була у Владислава з дитинства. Після закінчення школи він вступив до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Після ліцею Владислав — курсант Академії Національної гвардії України.
Закінчивши навчання у 2018 році, прийшов служити за фахом — став на посаду командира взводу. Владислав розповідає, що перша ротація відбулася взимку 2018-го.
Тоді він був старшим блокпоста в селищі Благодатне, де його завданням було не допустити прориву незаконних збройних формувань та ворожої техніки.
«До початку повномасштабної війни кожен рік виїжджав по два рази. Це була, як потім виявилося, підготовча стадія»,— згадує Владислав.
Повномасштабне вторгнення застало його одразу після повернення з ротації з Маріуполя. Попри те, що була інформація про можливий наступ, він не вірив до кінця.
«Я в це не вірив. Я думав, що такого не буде. Але був напоготові,» — ділиться він.
З початком вторгнення його підрозділ одразу направили на кордони міста. Вони будували укріплення, щоб зупинити ймовірне просування ворога. Це був важливий досвід з відпрацювання оперативності та згуртованості його підрозділу.
Однак справжнім випробуванням для нього став виїзд на Донеччину у березні 2023 року, коли вони тримали оборону в районі Урожайного.
Ворог штурмував малими групами на мотоциклах або на баггі, по чотири-п’ять разів на день, заїжджаючи прямо в окопи, але їх одразу знищували: «Ми одразу їх закидували гранатами, і вже потім зачищали стрілецькою зброєю, тож, далеко вони не просувались».
Знаючи орієнтовні позиції наших бійців, ворог почав щільно обстрілювати укриття з усіх видів озброєння. Особливо дошкуляли безпілотники:
«Коли ми робили нову лінію оборони, 24/7 над нами літали мавіки, fpv-хи. І ми оце намагались, тільки трохи тиша, вибігати, копати окопи. Тільки чуємо, що підлітають, одразу ховаємося в укриття. Але так недовго ми змогли поробити, тому що ворог бачив, що структура землі зміняюється, що з’явиляються нові окопи. Вони зрозуміли, що там хтось є і почали по нам валити з усього, що мали. Точне місце вони не знали, але дрони-камікадзе поряд падали. Міни від нас дуже близько падали, десь метрів 5-10. А зверху над нами постійно висів розвідувальний дрон і корегував противника. І потім зранку вже, коли вони точно «змалювали», де ми знаходимось, дрони почали летіти прямо до нас безперервними чергами. Нас, звичайно, тоді розібрало жорстко».
Під час обстрілів ворог пошкодив РЕБ, зник зв’язок. Але у Владислава була похідна антена, він встановив від неї дріт назовні і зв’язався з командуванням, щоб тимчасово відійти, зберегти особовий склад і повернутися до укріплення оборонної лінії.
«До іншої позиції було метрів п’ятдесят. Але які ж то важкі були метри! Небо над нами просто розривалося від вибухів. Ми дивом здолали цю дистанцію і залишились живими», — говорить боєць.
Коли обстріли вщухли, оскільки ворог, можливо, подумав, що повністю знищив позиції, підрозділ Владислава повернувся і продовжив укріплення лінії оборони.
Увесь свій особовий склад молодий командир вивів на пункт постійної дислокації майже неушкодженим. Одного бійця внаслідок обстрілу привалило колодою з перекриття і пошкодило спину. Його побратими несли на руках кілька кілометрів.
«А виходити там кілометри чотири потрібно було пішки. Дуже тяжко ми йшли. Несли побратима нашого. Над нами «пташки» літають, а ми вперто йдемо, не гаючи часу», — розповідає Владислав.
На фронті, за словами Владислава, не працюють якісь стандартні настанови. «Там більшу роль відіграє внутрішнє відчуття, «чуєчка»,— розповідає він. — «Ти чуєш всі звуки, наче шкірою відчуваєш обстановку. І оцей інстинкт самозбереження – це єдине що тебе рятує там».
Під час одного з жорстоких обстрілів, коли ворог гатив мінометами, Владислав отримав контузію. Тримався до останнього, керував виходом своїх людей. А коли вже прийшов у відносно безпечне місце, втратив свідомість. Пізніше, у лікарні, у Владислава діагностували серйозну акубаротравму.
За три місяці боїв Владислав та його побратими змінилися.
«Коли ми заїжджали, я дивився на свій особовий склад і думав: ну, грубо кажучи, діти ж вони ще!» — каже він, — «А коли ми поверталися, це вже були чоловіки: загартовані пекельним досвідом. Я дуже вдячний своєму взводу, який зі мною був».
Хоча війна залишила глибокий слід на фізичному здоров’ї, Владислав не втрачає оптимізму: треба радіти життю і, в першу чергу, вірити в себе.
У спілкуванні з особовим складом Владислав керується принципом, що бійці — це сім’я.
«З людьми потрібно спілкуватись так, як зі своєю сім’єю,» — зазначає він. — «Насамперед, Нацгвардія — це велика наша сім’я. Тому завжди підлеглих потрібно навчати. Тоді вони будуть готові виконувати свої завдання на найвищому рівні».
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
