Військовослужбовець Олександр з позивним «Кот» до війни працював монтажником на заводі в Кривому Розі. З військомату чоловік вирушив до Полтави на місячне навчання тактиці, медицині, стрільбі. Його історію розповіли у 17-ій Полтавській бригаді НГУ «Рейд».
Спершу гвардієць опинився на блокпосту поблизу Харкова. Там він перебував з травня до серпня 2022 року разом з побратимами. Вони окопались, облаштувалися і несли службу на околицях міста. Воїн згадує, що було нестрашно, але постійно супроводжувало відчуття напруги. Всі думали, що це тимчасово. Пройде кілька місяців і додому.
«Потім підрозділ передислокували до району населеного пункту Уди, який тоді перебував під контролем ворога. Їхнє завдання — спостерігати за противником і стримувати прориви. Вже в перший ранок сталася сутичка: троє ворожих бійців намагались пройти через балку. Їх помітили, короткий бій завершився успіхом — вдалося відбити атаку. Після бою підрозділ закріпився на позиціях. Олександр чергував на вежу зв'язку разом з іншим побратимом. Слідкував за стабільністю зв’язку, перемикав генератори, лагодив обладнання після дощів чи морозів. По їхніх позиціях не стріляли, але поруч — регулярно. Наприкінці грудня їх перевели в інший район — зустріли Новий рік уже в Бахмуті. «Кот» входив до другої групи, яка мала виходити на відбиття атак. Встигли лише облаштуватися, після чого прибули нові сили, і їх вивели. Новий рік провели там умовно, спостерігаючи за годинником», — йдеться у повідомленні.
На Куп’янському напрямку позиції підрозділу «Кота» розташовувалися майже поруч з ворожими. Бувало так, що наші хлопці по 2 дні не вилазили з окопів. Адже прильоти були зранку, вдень, уночі. Окупанти працювали з усього – танків, дронів, артилерії. Доводилося спати у броніку та чергувати через ніч. Найважче було у темну пору. Адже від тепловізора сльозились очі, темрява й тиша викликали напруження у всіх.
«Були влучання по позиції і від танкового вогню, і від скидів дронів. Був випадок, коли заряд влучив прямо в окоп — тоді подумав, що це кінець. Але вибух зачепив іншу точку, тож усе обійшлося. Вижити допомагали думки про родину. Синові ще не виповнилось трьох, бачив його лише у відео — найболючіше було спостерігати, як росте дитина, не будучи поруч», — додає військовослужбовець.
Олександр не думає про далеке майбутнє. Головна задача – спочатку вижити, а потім будувати плани.
Нагадаємо, раніше ми давали історію Олега Ковальчука з АМКР, який командував взводом РХБЗ і отримав високу державну нагороду з рук президента.
