Ветеран війни з ІнГЗК Віталій Шишка розповідає історію успішно проведеної операції на «нулі» так, неначе все було лише вчора. Під час контрнаступу біля Куп’янська він з побратимами пригнав до свого батальйону новенький «Урал» росгвардії, який окупанти покинули, тікаючи від наших козаків. Нині «українізована» автівка бадьоро виконує завдання у 92-й ОШБ імені кошового отамана Івана Сірка. А наш воїн повернувся до родини в Кривому Розі і на виробництво
Віталій Шишка повернувся до залізничного цеху Інгулецького ГЗК Метінвесту у травні 2024-го. До того понад два роки він ніс службу у 92-ій ОШБ імені кошового отамана Івана Сірка. Про участь у контрнаступі та операцію «Урал», настрої на фронті та впевненість у перемозі – у розмові з героєм.
Ще вчора фронт, а вже сьогодні звичні виробничі справи: треба везти залізорудний концентрат, бо він потрібен країні. На Інгулецькому ГЗК Віталій Шишка з 2010 року. Сам із селища Широке, що розташоване впритул до комбінату. Вчився на залізничника у Кривому Розі.
А потім працював у зразковій першій зміні залізничного цеху, жив своє щасливе життя і ніколи не думав про те, що колись йому доведеться захищати свою Широківщину зі зброєю в руках.
«Я працював у нічну зміну, коли почалася війна. Перші вибухи почув зранку, коли ракети вдарили по сусідній Новомалинівці. А по дорозі додому вже бачив довжелезні черги на заправках та біля банкоматів. Вже 1 березня я пішов до роти охорони територіальної оборони у Широкому. Тоді русня була дуже близько, і ніхто не знав, де вона зупиниться далі. Я мав захищати своїх: дружину і доньку, батьків, тестя і тещу, місце, де народився і виріс».
Невдовзі частину тероборонівців Дніпропетровської області приєднали до 92-ї бригади імені отамана Івана Сірка, яка після перших боїв понесла великі втрати. Командування прийняо рішення доукомплектувати її добровольцями.
Віталій Шишка потрапив до новоствореного стрілецького батальйону. Разом з бригадою був у найгарячіших точках фронту: на Харківському та Донецькому напрямках, у Куп’янську та Часовому Яру, пізніше біля Покровська.
«Я прийшов у бригаду рядовим стрільцем, а звільнився у званні молодшого сержанта. Скоро після цього нашу бригаду зробили штурмовою. Найважче нам було біля Куп’янська, коли ми звільняли його під час контрнаступу. Запеклі бої були на ливарному заводі. Тоді довго базувалися у селищі Бурова, а потім нас перекинули на Донецький напрямок. Розташувалися у Дружківці, а позиції тримали біля Часового Яру. Щоб не говорили, а противник у нас був дуже серйозний і добре технічно забезпечений. Але ми все одно гнали його назад».
Саме під час контрнаступу Віталій з побратимами взяв участь в успішній операції, за яку опісля отримав «Золотий хрест» від тогочасного Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.
«Свій «Золотий хрест» я отримав за «Урал». Це було біля села Піщане за Куп’янськом. Наші розвідники помітили кинутий орками новенький «Урал». Він стояв якраз на «нулі» і підходити до нього було вкрай небезпечно. Та на той час у нас було скрутно з технікою і ми не могли втратити такого шансу. Машина була практично ціла, тільки колеса були посічені уламками снарядів. Вирішили йти вранці, бо треба було завидно поміняти колеса на машині. Для цього ми зняли запаски зі своїх бензовозів, які теж були зроблені на базі «Уралів», потихеньку під’їхали, на домкратах підняли посічені колеса і замінили на цілі. І потім машина поїхала до нашого батальйону своїм ходом. Цей «українізований» автомобіль і зараз бадьоро несе службу в ЗСУ. Ми поставили його на облік і дали наші військові номери. Ось за виконання цього завдання нас і відзначили».
Чи то військова вдача, чи то сильний янгол-охоронець, а за понад два роки на фронті Віталій Шишка не зазнав серйозних поранень. Хоча граничних ситуацій було вдосталь.
Чоловік сьогодні повернувся до цивільного життя і говорить, що почувається нормально, хоча іноді спогади «накривають». Раз на тиждень спілкується з побратимами. Вони зараз під Вовчанськом – черговим містом, яке російська армія розбила вщент. Але настрій мають хороший, стримують ворога і потроху просуваються вперед. Допомагає і зброя, яку передають союзники.
На закиди, мовляв «все пропало», взагалі не реагує. Бо впевнений у своїх хлопцях, сам добре відчуває ситуацію, бо знає усе зсередини. Говорить, що вірити треба попри все, бо інакше слабшає дух.
Нині ж Віталій поряд з колегами і родиною. Розповідає про доньчин випускний, скаржиться на обмеження по електриці, будує плани на майбутнє, продовжує жити.
Підготувала до публікації
Юлія ЛАПОЧКІНА,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
