Як розповідають Весь Кривий Ріг та «Профспілка металургів і гірників України», багато хто не бачить себе у профспілковій роботі, тому що вона, мовляв, «нічого не дає»: ані додаткової оплати, ані широких перспектив кар’єрного зростання, ані особливої пошани…
Досвідчені профспілковці на такі заяви тільки посміхаються. Вони-то знають, як багато цінного – чистого, теплого, непідробного – дарує профспілкова активність, яка іде від щирого серця.
Цю маленьку таємницю давно відкрила для себе інженер цеху технологічного транспорту управління залізничного транспорту Південного ГЗК, профгрупорг і член цехового комітету ПМГУ Неля Суворова.
На прохання головного редактора відділу внутрішніх комунікацій комбінату Світлани Агатьєвої жінка розповідає свою історію:
– Починалося все зовсім не із залізниці! Батько наполегливо радив мені саме такий професійний шлях – вступати до політехнічного технікуму і потім шукати роботу десь у промисловості. Але я вирішила пов’язати своє життя з торгівлею. Тепер сміюся: чи варто було ходити колами? Адже зрештою доля все одно привела мене в УЗТ Південного ГЗК.
Наприкінці 2002 року я влаштувалася в управління торгівлі та громадського харчування комбінату. Працювала у крамниці «Знахідка», добре відомій гірникам «Кулінарії», а також у буфетах робітничих їдалень №14 та №18. А потім зрозуміла: годі, хочу змінити фах.
— Закінчила той самий політехнічний технікум за спеціальністю, пов’язаною з обслуговуванням пристроїв сигналізації, централізації та блокування (для тих, хто не в курсі, – це комплекс технічних засобів залізничної автоматики та телемеханіки, які гарантують безпеку та регулюють інтервали руху поїздів, маневрових і передавальних составів). Після цього стала черговою по стрілочному переводу в УЗТ, одночасно навчаючись у Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту.
— У 2007 році перейшла на інженерну посаду в цеху технологічного транспорту. І тут остаточно переконалася в тому, що інтуїтивно відчувала і раніше: колектив має не менше значення, ніж сама професія. Тут мені пощастило. Люди, з якими я працюю, чудові. Вони завжди готові підказати, допомогти. Вони згуртовані: у скрутну хвилину ніхто не залишається сам на сам із проблемою. Власне, саме вони сформували мої особисті принципи профспілкової роботи, сімнадцять років тому обравши мене профгрупоргом ЦТТ.
— Спочатку нове для мене громадське доручення трішки лякало. Підказували тодішній голова цехового комітету УЗТ Володимир Давиденко та його заступниця Любов Шиманська. Особливо важливо було навчитися спілкуватися з людьми – з різними за характерами, поглядами та життєвими ситуаціями. Мені пояснювали, як правильно доносити інформацію, як говорити з тими, хто в стресі. Дуже допомогло те, що колектив переважно жіночий, і наші дівчата самі – небайдужі, щирі й завжди готові долучитися, коли комусь потрібна підтримка.
— А тепер я і сама вже можу чомусь навчити молодий актив. Багато що знаю з власного досвіду, оскільки входжу одразу до трьох комісій цехового комітету – із соціально-економічних питань, організаційно-масової роботи та роботи з ветеранами.
— Зараз, в часи повномасштабної війни, вміння триматися одне одного потрібне як ніколи. Адже чимало працівників УЗТ захищають Україну. Ми дбаємо про таких колег – збираємо кошти, допомагаємо необхідними речами. Не завжди все робимо ідеально, але робимо все, що можемо. Я переконана: у профспілковій роботі може щось не виходити з першої спроби, але це не привід опускати руки.
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
